Новости / Аналитика / Девальвация патриотизма
5 марта 2009, 08:12
Размер шрифта: А А А

Девальвация патриотизма

Девальвация патриотизма, патриотизм, Герои Украины, защитники родины, ответственность
Девальвация патриотизма

На прикладі яких захисників і який Вітчизни мають виховуватися воїни української армії

І справді, все переплуталося в цьому світі: «героїзм», «зрада», «відвага», «мужність», «ордени», «медалі» … за що, кому? «За вірне служіння Батьківщині …» Який Батьківщині й кому саме служили?Можна задавати десятки подібних питань і на кожен буде різний відповідь.

Як білі офіцери створили червону армію

Для одних 23 лютого на все життя — не просто червоний день календаря, не тільки дата, а саме — свято. Без всякого сумніву, заперечень і пояснень.Всі доводи очевидців, історичні факти про те, що це була вигадка, фальсифікація більшовицьких пропагандистів, що ні під Нарвою і ні під Псковом ніяка «непереможна» і «легендарна»Червона (Радянська) армія не народилася, що, навпаки, саме в цей день ці міста без будь-якого опору з боку неіснуючої Червоної армії, були зайняті кайзерівськими (німецькими) військами, відскакують як горох об стіну.

Причому, ще в період горбачовської перебудови ця інформація тиражувалася в пресі. Тобто за два десятки років можна було б усвідомити, що для «свята» не годиться цей день, що для цього немає ніякого приводу, навіть пам‘ятного знака на місці події, як головного більшовицького аргументу. А тим більше для «святкування»в Україні, де в той час була зовсім інша політична, історична та військова ситуація, ніж у Росії. Невже і до цих пір смак і запах кільця докторської ковбаси і двох ложок локшини, якими на честь «свята»частували в цей день радянських солдатів (автор по собі це знає) настільки приємний і довготривала, що ні молодші, ні старші чини колишньої Радянської армії не можуть зрозуміти абсурдність і принизливість ситуації, в якій вони перебувають багато років, відзначаючи цей міфічний день.Кумедніше за все, що це компартійно-радянське зомбування подіяло не тільки на тих, хто ніколи не служив в тій армії, а й навіть на наших прекрасних жінок. Більш того, продовжується зараження цією брехнею і нинішнього покоління. І деякі шановні мною політики цього допомагають. Дивно.

А якщо дехто за інерцією продовжує відзначати його просто як «чоловічий день», то знову ж таки — ніякі героїчні, тим більше чоловічі вчинки, які можуть бути прикладом і гордістю для майбутніх поколінь і тим більше всенародно святкуватиметься, також не були проявлені. Хіба що «панове офіцери»білої армії генерала Корнілова, лицарська доблесть яких до цих пір оспівується на російській і українській естраді, саме в цей день намагалися чинити хоч якийсь опір німецьким військам. Але як це стосується Червоної армії? Словом, бажане видали за дійсне.

Армію створюють не вожді, а народ

Тим більше, що в історії нашої Вітчизни були реальні факти і реальні герої-захисники своєї землі, які трохи менше місяця перед тим 29 січня 1918 вступили у нерівний бій під Крутами.Це дійсно був справжній подвиг кількох тисяч воїнів, серед яких три сотні молодих необстріляних в боях курсантів та студентів, які наперекір волі і нерішучість тодішнього українського уряду, яке до останнього вірила «байкам» більшовиків, відчайдушно стали на захист України.

Коли відкрилися архіви в 90-х роках, для одних це виявилося громом серед ясного неба, для інших — незагоєною раною, для третіх — фактом переосмислення та самоочищення від «радянської» бруду і фальші.Тому що це дійсно був не придуманий нагорі вождями, а народжений внизу, об’єднаний єдиним поривом, освячений єдиним бойовим духом, прообраз національної Армії, під прапори якої стали всі верстви населення.І не вина тих воїнів, що цим не могла скористатися тодішня верхівка української влади, яка загрузла в політичних чварах. Але це аж ніяк не принижує Героїв Крут. А отже, може бути одним з офіційних підстав для визнання цього дня Національним Днем Захисника Вітчизни.

На тлі тих кривавих подій під Крутами, відомої ініціативи Президента України, слова лідера Партії регіонів В. Януковича інакше як цинічними і богозневажними назвати не можна: «Ющенко хоче перенести День Захисника Вітчизни з 23 лютого на 29 січня (дата вшанування Героїв Крут). Я говорю про це з величезним обуренням.Це торкнеться не тільки героїв-афганців, а й Героїв Великої Вітчизняної війни, офіцерів і діючої армії, та офіцерів у відставці, багатьох справжніх чоловіків. Міняти цю дату ні в якому разі не можна».

А я, до речі, як офіцер Радянської армії у відставці — проти. І таких як я — чимало.Так що від імені всіх не варто говорити. Це голосувати в парламенті від імені всієї фракції можна, а тут — у кожного свою думку і позиція.

Про совісті, моралі І ВІДПОВІДАЛЬНОСТІ

Не менше вразила мене риторика лідера іншої партії — Народної, — В. Литвина.Щоправда з іншого приводу, але на адресу воїнів тієї ж доблесної радянської армії. На цей раз цієї високої оцінки удостоїлися герої «афганці», які помпезно святкували 20-річчя виведення радянських військ з Афганістану. Так от, їх «подвиг» спікер парламенту, який у ті дні був особливо щедрим на компліменти «воїнам-інтернаціоналістам», назвав не інакше як«високим пам‘ятником патріотизму, відповідальності, совісті і моралі». Не знаю як розуміти слова «патріотизм», «відповідальність», «совість», «мораль»в контексті тієї безглуздої війни, яку навіть одіозний і найбільш заангажований у цій темі Сергій Червонописький, голова Українського союзу ветеранів Афганістану (воїнів-інтернаціоналістів) назвав «помилкою політиків». Хоча, насправді, це був злочин проти афганського і власного народу.Це була, по суті, перша в історії Росії і Радянського Союзу «засекречена» для народу війна, сини якого гинули невідомо де і за що. Всі десять років влада приховувала, вигадувала, дурила власний народ, видаючи свої криваві дії на афганській землі, то за «побудову соціалізму», то за «інтернаціональну допомогу братньому народу»і навіть як«гуманітарну допомогу».

І, на перших порах, народ повірив цим брехливим байкам, в тому числі і військові. Тисячі офіцерів і солдатів добровільно писали рапорти (деякі по кілька разів), особливо ті, хто служив на Півночі, на Далекому Сході.Вибратися звідти мріяв кожний з них. А тим більше служити за кордоном. Тому що, там служба вважалася і престижною, і матеріально вигідною. Це вже на Афганській землі, потрапивши в пекло, вони зрозуміли в яку пастку їх заманили. Залишалося одне -боротися за виживання, захищати себе, друзів, просто чесно виконувати військову присягу. Не замислюючись про наслідки. А іншого вибору у них і не було. Інакше … або чужі, або свої … І таких випадків було чимало. Але їх чомусь замовчують.

Звичайно, і серед офіцерів, і серед солдатів були такі, які кидалися в бій зі словами «За Радянську Батьківщину». Знову ж таки, на перших порах. І те, здебільшого, в стані психічного збудження, ніж великого патріотичного пориву. Для нього практично у всіх не було ніякої моральної мотивації. Тому що «Родина»їх по суті зрадила. Особливо сільських юнаків з Волинської, Донецької, Полтавської або іншої української глибинки, яких серед тих майже 200 тисяч, які воювали в Афганістані, було не менше половини. Тому закономірно, що в останні сім-п’ять років цей «патріотизм» згасав і «обмежений контингент Радянських військ в Афганістані», так офіційно називався в пресі цей«невидимий»радянський фронт, формувався тільки в примусовому порядку. Добровольцями були одиниці. Тому що не один офіцер і солдат задавали собі питання: «Для чого я тут воюю?» І так до лютого 1989 року.

То про яке «патріотизм» і на честь чого можна говорити? А тим більше про «совісті» і «моралі», особливо тих штабних офіцерів, які в «гробах» і «вантажі 200» («чорних тюльпани») разом з тілами загиблих переправляли в Радянський Союз наркотики, різні дефіцитні речі. А щодо «відповідальності», То це слово взагалі тут не доречно. Тому що, хто і яку «відповідальність» зазнав або несе за те, що залишила радянська армія на афганській землі, за те, скільки горя і сліз посіяла на власній, в даному випадку — української землі. Якщо б і справді була ця «відповідальність», То ще тоді, у лютому 1989 року, хоча б виплатили кожній сім‘ї загиблого воїна матеріальну компенсацію не менше 100 тисяч тодішніх рублів, а кожному солдатові, який брав участь у цій війні і повертався додому далеко не здоровим, при демобілізації вручали б не грамоту, не орден і медаль, а не менше 50 тисяч рублів, щобвони безбідно влаштували своє життя. Так, до речі, зробили США після війни у В’єтнамі. А Радянський Союз десятки тисяч морально, психічно і фізично покалічених солдатів і офіцерів кинув напризволяще, на руки батьків і дружин. Багато хто з них і до цих пір «шукають» себе в цьому житті. Але це тема іншої розмови.

Ось і вся «відповідальність» і рівень милосердя тодішньої влади, наказ якої виконували «юнаки … проявляючи мужність і героїзм», як постійно стверджує той же С. Червонописький. Більш того, за його словами, оцінка афганської війни «повинна викликати лише почуття гордості в українському суспільстві».А на прикладах мужності та героїзму, які проявляли «воїни-афганці», «має виховуватися нинішнє покоління молодих людей, серед яких необхідно культивувати почуття патріотизму до своєї Батьківщини» («День» 18 лютого 2009 р.).

Таке враження, що мова йде про перемогу у війні за рівнем не нижче Великої Вітчизняної. Це, по-перше, а по-друге, саме словосполучення «виведення військ» дещо дивне. Я б сказав політично завуальоване. Не знаю, на кого було розраховано це словоблуддя.Тому що замість того, щоб визнати військову і політичну капітуляцію, безсилля, безперспективність і абсурдність подальшого ведення війни, яка тільки прискорювала розвал СРСР, вигадали нейтральне слово «висновок», — ні перемога, ні поразка, кому що подобається. Але у військових діях такого не буває.Або одне, або друге. А якщо вже просто виводяться війська, то на якийсь певний термін, для передислокації, а країна залишається в стані війни. Але, правда, ніхто нікому війни не оголошував. Це просто була «братерська допомога» і з веденням бойових дій.

ХТО вибачився перед афганського народу?

Я розумію, що чужої біди не буває, особливо, коли це стосується наших людей. Тому повністю погоджуюся, що 142 гривні, які сьогодні отримують матері за своїх загиблих синів, це не просто мало, а образливо. Раніше взагалі була смішна сума — 39 гривень.Але й у інших ці, так звані пільги, якщо їх можна так назвати, також не набагато вище. Тому, як кажуть, треба мати терпіння. Не від нас з вами це залежить. А щодо «героїзації» своїх подвигів на чужій землі і щодо своїх прав та обов‘язків держави, хочу одне сказати воїнам-афганцям:потрібно знати міру.

До речі, ніяк не можу зрозуміти, чому більшість з них з такою гордістю називають себе «афганцями». Що, у них національність така, чи за особливі заслуги Афганістан присвоїв їм це почесне звання — «воїн-афганець»? А як же тоді називати справжніх воїнів Афганістану — «душманами», «духами»,«моджахедами»,«талібами»? Не думаю, що потрібно вести себе так, як ніби «афганці» — особлива каста в нашому суспільстві. Тим більше, що багато хто з них не бравірують своїм «афганським» минулим, а навпаки -намагаються менше згадувати про нього і бути більш скромними як в оцінці власних подвигів, так і в претензіях до влади. Не від одного доводилося чути, що вони є жертвами тієї війни, а не героями. Що були «іграшками» в руках тодішньої комуністичної влади.Як правильно зауважив В’ячеслав Білоус, голова спілки офіцерів: «Потрібно було тупотіти ногами й свистіти тоді, коли вводили (войска. — Авт.) До Афганістану, але ж боялися, тому що покарання було дуже страшним» («День» 18 лютого 2009 р .). Зате тепер деякі «розперезалися» до такої міри, що в Палаці «Україна»влаштували проти влади справжній демарш.

Це з одного боку. А з іншого, я не думаю, що «радянські воїни-інтернаціоналісти» залишили серед афганського народу добру і світлу пам‘ять про себе. Хіба нас не повинно цікавити думку афганців з цього приводу?Так може варто хоча б через 20 років, якщо не зробили цього раніше, не влаштовувати артилерійських салютів, не хизуватися зайвий раз подвигами і не хвалитися бойовими нагородами, на яких не тільки українська кров, але і кров того невинного народу (не пам’ятаю випадку, щоб хтось від нагород відмовився), а покаятися за гріхи іголовне, попросити вибачення на офіційному рівні від імені тих, хто там воював. До цих пір цього не зробив ніхто, ніхто з президентів, ніхто з політиків. І тим більше, жоден союз «афганців» не наважився піти на такий людяний і шляхетний вчинок. Хіба не за що? Дивимося знову в бік Росії?А вона цього й не зробить. Тому що на героїзмі «афганської», «чеченської», «грузинської» війни тримається дух її нинішньої армії.

На мій погляд, було б більш людяно, якби 18 лютого оголосили Днем пам‘яті тих, хто загинув в Афганістані, а біля пам’ятника у Києві запалювали, хоча б у цей день, більше трьох тисяч свічок (стільки українських життів забрала та неоголошена війна).

«Шкодую, що не можу двічі померти за Україну»

І останнє, про що варто сказати, коли мова заходить про героїзм і подвиги в ім‘я захисту та звільнення України. Це про Українську повстанську армію. Можливо, комусь абревіатура «УПА»вже набила оскому, і від згадки про неї у багатьох перекошується особа, але поки ми по-людськи не вирішимо це питання, не визнаємо, що дійсно народним героєм можна стати тільки обороняючи свою землю, а не захоплюючи чужу, захищаючи свою родину, а не вбиваючи чужу, ми не очистимо ні «совість», ні «мораль». І «відповідальність»свою не збагатила новими критеріями.

Я не буду розповідати про «бойові подвиги» воїнів УПА. Про це також багато сказано й написано. Наведу тільки один факт з доповідної слідчого НКВС. Коли одному з воїнів УПА перед стратою дали останнє слово, не замислюючись він сказав: «Шкодую тільки про одне, що не можу двічі померти за Україну». Ці слова без сумніву, міг би повторити кожен доблесний воїн. Тому що це, без перебільшення і будь-якого сумніву, дійсно, була народна, національна за духом і легендарна з бойових вчинків армія.Це про неї говорив французький генерал, а згодом президент де Голль: «Якби я мав таку армію як УПА, фашистський чобіт і місяця не топтав би французької землі». Протягом минулого століття це було друге після Крут, масове завзяття українського народу до свободи і незалежності, до звільнення рідної землі.

А тепер щодо шанування справжніх захисників своєї землі, воїнів УПА, в суспільстві. Також нічого нового не можу додати до того, що маємо на цей час: повна підтримка однієї частини суспільства і політикуму, і неприйняття другої частини.Причому не приймаються на віру ні дослідження істориків, ні архіви з кагебістських сховищ, ні кінокадри хроніки, ні навіть різні парламентські слухання. Це особливий феномен впертості — совковий, а він, як і «червоно-радянська армія» — не переможемо.

У зв’язку з цим хочу знову звернутися до слів Володимира Литвина, який жодним словом ніколи не обмовився про пільги для воїнів УПА, про їх визнання, зате впевнений, що «учасники бойових дій в Афганістані повинні бути за статусом прирівняні до ветеранів Великої Вітчизняної війни» .

На місці ветеранів ВВВ, я б не менше обурився, ніж коли хтось пропонував прирівняти воїнів УПА до ветеранів Великої Вітчизняної. Хоча, насправді, воїни УПА ніколи і не просили, щоб їх до кого-то прирівнювали.Єдине, чого домагаються і то не стільки воїни УПА (вони і без офіційних документів знають за що і проти кого воювали), скільки політики. Нагадаю, мова йде про прийняття закону щодо визнання їх борцями за незалежність України та надання статусу учасників війни.Тобто вчинити так, як це зробили в Іспанії, Італії, Німеччини, Польщі, країнах колишньої Югославії, Прибалтики, де в період Другої світової війни діяли подібні повстанські загони, які роз‘єднали націю на своїх і чужих. Але там вже давно один одного пробачили в ім’я міцної і єдиної нації.А нам, виявляється, не вистачає власного розуму і власної позиції, потрібно добро «старшого» брата і укладення радянсько-російських експертів.

А що стосується героїзму воїнів УПА, то він не потребує ні в порівнянні, ні прирівнювання, ні в пропагандистському міфотворчості, ні, тим більше в захисті.А якщо говорити про виховання і культивуванні почуття патріотизму до своєї Батьківщини, то в нашої вітчизняної історії вистачає гідних прикладів.Тому, як би не намагалися піддати девальвації все, що пов'язано з патріотизмом і героїзмом нашого народу в усіх національно-визвольних війнах, зробити цього не вдасться ні «своїм», ні «чужих». Тому що дух наш, як і воля — непереможні!

 

Аркадій Музичук, журналіст, учасник війни

ВКонтакте Buzz Live journal Facebook Twitter

Нашли ошибку в тексте? Выделите ее мышкой и нажмите CTRL+Enter
Письмо редактору
Вы не авторизировались.
Если у вас уже есть учетная запись ВКурсе.ua, войдите или зарегистрируйтесь.
ваш коментарий:

Читайте также:

Украина подаст иск к РФ по акватории Черного моря

14 сентября, 16:13

Экспертиза защиты е-декларирования сейчас невозможна, — Госспецсвязь

17 августа, 20:54

Последние новости за сегодня: