Новини / Аналітика / Крим. Що робитимемо?
9 липня 2008, 08:42
Розмір шрифта: А А А

Крим. Що робитимемо?

Крим. Що робитимемо?, Росія, Україна, Крим, розірвання Договору про дружбу, влади, Український МЗС, інформаційний простір, гражанство, політичні сили, зовнішня політика, НАТО, етнічний склад
Крим. Що робитимемо?

Останнім часом у Росії, яка зараз переживає постімперський синдром, дедалі частіше лунають заяви про повернення Севастополя й Криму. Причому в цьому контексті згадується навіть Східна Україна. Юридичною підставою, на думку російської сторони, могло б стати розірвання Договору про дружбу, співпрацю й партнерство.

Мер Москви Юрій Лужков розпорядився виділити понад 34 мільйони доларів на програму підтримки співвітчизників за кордоном у 2009—2011 роках. Можна не сумніватися, що значна частина цих коштів піде в Крим. А буквально два дні тому він ще раз заявив, що Росії слід розірвати Договір про дружбу й співпрацю з Україною. Мовляв, влада України «витискає російську мову зі своєї країни». Лужков зізнався, що відчуває «інтелектуальний удар», коли бачить ставлення української влади до російської мови. «Я переконаний, що нашій країні треба ухвалити рішення про завершення цього договору, а не його подовження».

З Лужковим, схоже, вже нічого не поробиш. Це вже, як то кажуть, клініка. Найсумніше й найстрашніше в цій ситуації інше — у Криму достатньо діячів, які залюбки підхоплюють ці примарні ідеї. Вони серйозно міркують про те, що вступ України до НАТО може призвести до анексії Криму Росією. А Чорноморський флот РФ має залишитися в Севастополі навіки.

Очевидно, що головна загроза територіальній цілісності України походить не з Росії, а зсередини України. Там, де тонко, там і рветься. А бажаючі порвати завжди знайдуться. І не пошкодують для цього грошенят з московського бюджету.

Ми запитали експертів «Дня»:

Як має реагувати Україна? Чому Україна програє в інформаційній війні за Крим? І як зробити Крим українським?

Мирослав Попович, філософ, директор Інституту філософії ім. Г.С. Сковороди Національної академії наук України, академік НАН України:

— Слід чесно визнати, що більшість населення Криму з Україною ніяк не пов’язана. Тобто родичі всі в Росії, середовище все російськомовне, орієнтоване на московські ЗМІ. Добре, що зараз хоч гривня ходить, бо донедавна там в обігу були рублі. І на це треба зважати. І робити Крим українським у цій ситуації просто неможливо — є певне роздратування по відношенню до всього українського в певних колах.

Це буде тривала тяжка праця, до якої передусім слід долучити на бік демократичної України інтелігентні кола Криму. У мене був такий випадок: я читав лекції в сімферопольському Таврійському університеті й за інерцією, оскільки перед цим спілкувався російською, почав читати теж російською. І зал почав кричати: давайте українською. І я читав лекцію українською. І потім мене ректор просив, щоб скрізь я розповідав, що я за наполяганням студентів у Таврійському університеті читав лекцію українською мовою. Ось я зараз і розповідаю. Тобто можна знайти шляхи розмови, тематику… Не треба силоміць примушувати бути українцями, вони зараз не українці, й лише реальність утримує їх. Має минути час.

Що стосується агресивних заяв із Москви Лужкова й інших діячів, то треба з усіх цих висловлювань зробити певну підбірку, з якої було б видно, що йдеться про провокації, про спробу зробити Крим опорою для сепаратистського руху, про спробу протипоставити Східну Україну Західній і розпалити війну. Адже вони прагнуть громадянської війни. А люди воювати не хочуть. Влаштувати з Криму другу Чечню — цього не захочуть самі кримчани.

Звісно, треба активно займатися інформаційною роботою. Треба протиставляти демократичний характер української влади, тому авторитарному рилу, яке лізе зі своїми проектами. Тут, мабуть, дійсно не слід займати оборонну позицію, бо позиція агресивних сил типу Лужкова — це позиція розпалювання громадянської війни.

Володимир Лєсной:

— Ця реакція має бути швидкою, гострою, розумною й адекватною за рівнем персон, органів і організацій. На провокаційні або просто нешанобливі по відношенню до нашої країни заяви керівників іноземних урядів і держав відповідають відповідно керівники нашого уряду й держави, дотримуючись певного політичного такту — можна відповісти стримано, але підштрикнути. Чужим міністрам відповідають наші міністри й т.д.

Український МЗС відповідає на заяви іноземних МЗС. На антиукраїнські заяви іноземних громадських діячів просто зобов’язані відповісти наші громадські діячі відповідної сфери, якщо в них є хоча б крапля любові до своєї країни. Але МЗС має також реагувати, якщо якісь антиукраїнські дії або заяви за кордоном явно є частиною скоординованих заходів і набувають системного характеру. Якщо ж МЗС робитиме заяви кожні два—три тижні, то незабаром на них припинять звертати увагу, й у нас, і за кордоном, хоч би якими гострими ці заяви були.

На виступ Лужкова мали гідно відповісти два або три мери наших найбільших міст. На хамство не слід відповідати хамством. Але якщо в нас плюнули, то нам не треба вдавати, що ми цього не помітили, або заявляти, що той, хто плював, цим жестом, напевно, хотів виразити своє до нас добре ставлення. Інакше в нас почнуть плювати геть усі. Обурення має бути загальним. Приниження нашої держави й народу слід сприймати як своє особисте приниження й висловлювати обурення всім громадянам усіма доступними засобами.

Крім адекватної відповіді з нашого боку певних осіб, для профілактики антиукраїнських випадів слід підключати журналістів, які вільніші у виборі засобів. Про того ж таки Лужкова можна дати багато цікавої інформації. У той період, коли Путін вбивав у ньому претендента на президентську посаду, російські ЗМІ непогано висвітили «чесноти» московського мера. Але можна знайти й свіжішу інформацію. Повчитися всього цього можна в російської преси, та й у преси західних країн. Обурення подібними діями закордонних (як і вітчизняних) українофобів має бути загальним. Кожен має висловити протест у доступний йому спосіб. Презирливе мовчання є таким самим небезпечним, як і байдужість.

Інформаційні війни (як і психологічні війни) є важливим елементом не лише сучасної політичної боротьби, а й економічної конкуренції. Можна роками працювати над поліпшенням якості товарів своєї торговельної марки, а конкурент протягом місяця знищить плоди твоєї праці успішною дезінформаційною акцією, якщо ти не зможеш йому успішно протистояти й у цьому. У політиці точнісінько так само.

Росії дісталися в спадщину від СРСР чудові фахівці з ведення інформаційних і психологічних війн, велика агентура по всьому світу зі зв’язками в політичних і громадських колах, велика кількість компромату на багатьох закордонних політичних діячів і інших більш-менш поважних осіб. У Росії зберігається й матеріалізований досвід ведення інформаційної й психологічної війни, зафіксований у величезній кількості письмових матеріалів. Усе це зараз приводиться в дію. Першим великим успіхом Росії на цьому терні були інформаційно-психологічна підготовка й супровід другої війни в Чечні. Другим значним успіхом було нав’язування нам дискусії про російську мову в Україні.

В інших більш-менш великих країнах питаннями, пов’язаними з інформаційною й психологічною безпекою, напевно, теж займаються професіонали.

А в нас, якщо судити із ситуації, що склалася наразі, відбивати інформаційні й психічні атаки з-за кордону (не лише з Росії) намагаються лише окремі патріотичні громадяни, жалюгідні аматори в цій сфері людської діяльності.

Керівництво країни ще з часів Кучми проводить злочинну політику здавання національних інтересів в інформаційно-психологічній сфері.

Уже декілька років тому й особисто Президенту Ющенку на конференціях (пам’ятається, це зробила О. Забужко), й у пресі (про це неодноразово писав «День») заявлялося із занепокоєнням, що інформаційний простір нашої країни віддано Росії, й кремлівські вожді цим охоче й вправно користуються. Але змін після цього не було жодних. Лише тепер у наших верхах трохи заворушилися. Але лише трохи.

Для того, щоб українці не опинилися одного разу в становищі нинішніх чеченців, потрібні:

1. Істотна зміна ставлення керівництва країни до питань інформаційно-психологічної безпеки. Підготовка й залучення до цієї роботи висококласних фахівців. Розширення спектра оборонно-психологічних і протидезінформаційних заходів. Наприклад, якщо судити з Криму, то тут не ведуть активну боротьбу проти поширення провокаційних чуток, що викликають невдоволення або озлоблення громадян до української держави, або чуток, що викликають страх або навіть паніку. До речі, поширення певних чуток є важливим елементом для дестабілізації ситуації, і ним люди користуються дуже давно.

2. Повернення інформаційного простору під український контроль. Ніякі посилання на демократію, лібералізм і вільну конкуренцію цьому заважати не повинні. Ті самі США, коли йдеться про національну безпеку, негайно запроваджують усі необхідні обмеження й на свободи громадян, і на вільну конкуренцію — в необхідній мірі й на весь необхідний час.

3. Суворіша перевірка громадян іноземних держав, які бажають прийняти українське громадянство. Запровадження деяких додаткових обмежень на можливість заняття новими громадянами посад на державній службі. Допускати нових громадян до виборів у ролі кандидатів у депутати можна лише після закінчення певного перевірочного терміну. Потрібна активніша робота, спрямована проти вербування українських громадян закордонними спецслужбами. Інакше через 5—10 років усі найважливіші рішення, а також призначення й переміщення в нашому уряді, парламенті й інших важливих органах проводитимуться тільки після того, як на це дасть свій дозвіл російське ФСБ, після узгодження з іншими закордонними організаціями. Уже й зараз іноді складається враження, що як явні вороги України в нашому політикумі, так і деякі з найзавзятіших українських патріотів — це позаштатні або штатні агенти Москви.

4. Необхідні суворіші вимоги до громадян, які відвідують Україну (не лише з Росії). Наразі наша країна перетворилася на щось на кшталт прохідного двору між Європою й Азією.

5. Необхідна наступальна тактика. У Росії будується тоталітарне суспільство, там і в масовому, й в індивідуальному порядку порушуються права людини, права малих етносів, зокрема й українців. Чимало українців у Росії залякані й приховують своє походження. Слід шукати відповідні матеріали й повідомляти про них усьому світу. Неподобств багато й в інших країнах, навіть демократичних. Усе це треба використати проти всіх тих, хто зробив Україну «дівчинкою» для биття. Дуже потрібна активність усіх громадян, а не лише фахівців з цих питань. Нам також важливо засвоїти кодекс поведінки, загальноприйнятий у більшості закордонних країн: не ганити перед іноземцями свою державу й свій народ, а також своїх політичних діячів демократичного напрямку — чи це Ющенко, Тимошенко, Яценюк, Янукович, чи хтось інший. З нашими діячами ми повинні розбиратися самі.

Необхідні й інші важливі заходи, які обов’язково підкажуть фахівці з цієї проблематики. У газетах про такі заходи зазвичай не пишуть.

Кримчани, як і будь-які нормальні люди, хочуть жити в стабільній країні, в якій діють розумні закони, яких суворо дотримуються, в якій досить високий життєвий рівень і жити в якій зручно або навіть комфортно. Тому можна сміливо заявити, що найбільше для психологічного відторгнення Криму від України роблять не Лужков і його компанія, а провідні українські політики: й від коаліції, й від опозиції — на чолі з прем’єр-міністром і Президентом. Від того хаосу, що зараз панує в Україні, хочеться бігти світ заочі не лише етнічним росіянам, а й багатьом етнічним українцям. На нерозв’язні проблеми в нас перетворилося практично все, починаючи з Конституції й парламенту й закінчуючи бездомними собаками й проституцією.

Аби більшість кримчан, почувалися повноправними громадянами України й хотіли в ній жити:

1. Провідні політики й очолювані ними політичні сили мають негайно припинити те кричуще неподобство, яке ми спостерігаємо в політичному й економічному житті країни вже більш як десять років. Для цього вони мусять сісти за стіл переговорів — з наміром домовитися про чесні правила політичної боротьби й економічну конкуренцію, а не з наміром знову обкрутити навколо пальця опонентів. Після цього їм треба розпочати наводити лад у всіх сферах життя України, а отже й Криму. Треба швидше підвищувати життєвий рівень громадян України. Головна причина зростання цін в Україні (крім зовнішніх чинників) — це абсолютна криміналізація й монополізація економіки, що практично призвело до знищення вільної конкуренції й диктату виробників, посередників і торговців (а також до диктату чиновників, що «опікують» їх, і «хрещених батьків» з криміналітету, що вимагають свою частку).

2. Необхідна мудра культурна політика, зокрема й стимулювання національного культурного продукту. Мовна політика в Україні не витримує жодної критики: то все пускається напризволяще, що через могутню інтервенцію Росії веде до швидкого відступу української мови при потуранні й нашої влади, й більшої частини суспільства, то раптом починається лиха кавалерійська контратака, що завдає більше шкоди, ніж приносить користі.

З погляду логіки демократичного суспільства не може українська мова в найближчі десятиріччя використовуватися абсолютно рівною мірою у Львівській області й, скажімо, в Криму, в якому етнічних росіян більш як 55%, а російськомовних — більш як 70% й у якому за СРСР навіть не було, кажуть, українського телебачення, а в багатьох школах не було вчителів української мови. Чи ми, як і чимало російських демократів, забуваємо про демократію й свободу, ледве мова заходить про наші власні нацменшини?

В Україні має бути розроблена мовна програма дій на декілька десятиріч. У її розробці має брати участь і найбільша опозиційна партія, щоб цю програму не викинули на смітник після перших же виборів до Верховної Ради. Ідеальною для Криму є наявність державної української мови, а також надання офіційного статусу російській і кримськотатарській. Зробити це слід якнайшвидше. Те саме стосується й Севастополя. Офіційний статус російській мові слід надати ще в двох—трьох областях сходу України, але треба й реально захистити в цих регіонах українську. Якщо не вжити всіх цих заходів, то наслідки будуть набагато гіршими.

Що ж до Севастополя, то він як місто, в якому базується великий іноземний військовий флот, має отримати значні надбавки для держслужбовців і пільги для приватного бізнесу. Але слід і підвищити вимоги до них. Має бути запроваджено суворіший контроль за діяльністю Чорноморського флоту Росії, який, починаючи з 1991 року, є антиукраїнським осиним гніздом у Криму.

Ці й деякі інші заходи, в поєднанні з більш зваженою й послідовною зовнішньою політикою, цілком можуть зняти кримську проблему з українського порядку денного.

Наприклад, у Казахстані є області, де етнічні росіяни становлять набагато більшу частку, ніж у Криму, але жодних небезпечних сепаратистських ускладнень там не спостерігається. Більше того, влада Казахстану досить жорстко кладе край усім спробам створення проросійських напіввійськових формувань — типу так званих козаків у Криму, тісно пов’язаних з антиукраїнськими організаціями в Росії.

Ігор Балинський, політолог, м. Львів:

— Я б виокремив три причини, через які Україна програє інформаційну війну за Крим Росії. Насамперед це відсутність єдиної зовнішньополітичної концепції серед українських політиків. Нині ми маємо три моделі поведінки: прозахідна, якої дотримується Президент; умовно проросійська, якої дотримується Партія регіонів та її прихильники; та третя — політичної доцільності, якою послуговується Блок Юлії Тимошенко. Власне, остання є найбільш небезпечною, бо Юлія Володимирівна в залежності від місця свого візиту говорить те, що хочуть від неї почути чи то у Брюсселі, чи то у Москві.

Другою причиною, на мою думку, є непрофесійність українських чиновників та апарату МЗС. Сьогодні зовнішня політика України формується за принципом реагування. МЗС і лідери жодного разу не сформували твердої позиції, яка б ґрунтувалася не на емоціях, а на чітких аргументах. У такій ситуації Україна приречена реагувати на агресію, а не формувати свою інформаційну політику.

Також варто зазначити, що напередодні президентської кампанії тема НАТО, яка тісно пов’язана з питанням Севастополя, не буде ключовою в програмах передових кандидатів, оскільки острах перед російською нацією буде стримувати українських політиків щодо геополітичної позиції України. Зрештою, тема Севастополя не буде мати однозначного вирішення до завершення президентської кампанії і навіть після неї, оскільки вже тепер зрозуміло, що переможець не матиме необхідної підтримки електорату, аби остаточно розставити акценти по цій проблемі.

Володимир Притула, керівник громадського комітету з моніторингу свободи преси в Криму:

— Хоч би як держава реагувала на зовнішні випади стосовно неї, є єдина вимога — вона має реагувати консолідовано. У міжнародних справах, а тим більше у випадку зовнішньої загрози неприпустимо, щоб Президент демонстрував одну реакцію, прем’єр-міністр іншу, а голова парламенту — ще іншу. Саме в цій відсутності єдності і криються причини того, що Україна програє інформаційну війну, яку проти нас веде Росія. А правильніше було б сказати — не програє, а не бере в ній участі взагалі, бо та млява реакція, яка є в Україні на вияв територіальних загроз — це загалом не реакція, яка могла б бути гідною великої країни в центрі Європи.

Розуміння того, що сьогодні Україна стоїть перед загрозою зовнішньої агресії, повинне сконсолідувати український політикум, привести його до розуміння того, що у відповідь на імперські загрози Москви в Україні мають бути вироблені системні, цілеспрямовані, ефективні заходи. Інакше Крим може перетворитися в Україні не на Косово, звичайно, а на такий собі український Ольстер, а цього допустити не можна. Треба згадати, що Україна успішно розв’язала подібну ситуацію в середині 90-х років, отже, має досвід і людей, які це зробили. Нинішня влада мусить цим скористатися. А для цього до вироблення комплексних заходів протидії Росії слід залучити тих людей, які це завдання виконали тоді, а саме генерала Євгена Марчука, генерала Геннадія Москаля, політика Миколу Поровського та інших. Їхній досвід сьогодні має бути затребуваний, доповнений та розвинений досвідом тих патріотів, які є зараз при владі та розуміють масштаби загрози, що сьогодні нависла над Україною.

Наталія Стрельчук, доцент кафедри політології та державного управління Чернівецького національного університету ім. Ю. Федьковича:

— На мою думку, Україна програє інформаційну кампанію з приводу ситуації в Криму. Росія пов’язує виведення Чорноморського флоту з питанням вступу України до НАТО, хоча насправді ці проблеми не стосуються одна одної, та грає на антинатовських настроях населення. Але слід пам’ятати, що НАТО не вимагає від України виведення російського Чорноморського флоту. Українські політики повинні пояснити, що його виведення з території України є найперше в інтересах нашої держави, відповідає міжнародним нормам, українському законодавству та Конституції України. Наш Основний Закон не передбачає можливості перебування на українській території іноземних військ. Але про це українська сторона зазвичай не говорить, а Росія тим часом роздмухує сепаратизм у Криму, успішно маніпулюючи інтересами російськомовного населення та посилаючись на начебто історичну приналежність півострова до Росії. Насправді ж вирішення проблеми Чорноморського флоту та формування громадської думки в Криму з цього питання треба перевести в економічну площину. Українська влада повинна вирішити соціальні проблеми населення Криму, і найперше — кримських татар. Наша держава зробила важливий крок, надавши можливість їм повернутися на історичну батьківщину, а тепер справа за їхньою адаптацією у суспільстві, наданням можливості навчання, медичного обслуговування, вирішення їхніх соціальних проблем. На них сьогодні і треба зосередитися, щоб цього не зробили інші країни.

Віктор Березка, співголова громадської організації «Примножимо славу Придніпров’я!», м. Дніпропетровськ:

— Проросійські настрої у Криму зумовлені не тільки етнічним складом місцевого населення, але й тим, що економічні можливості в Росії кращі, ніж в Україні. Кримчани спілкуються з відпочиваючими з Росії і знають про стан речей у сусідній державі. Я гадаю, що якби пенсії та зарплати в Україні й у самому Криму були вищі, ніж у Росії, то все сприймалося б інакше. Та цього немає, і поки що не передбачається. Особисто мене не радують сепаратистські настрої у Криму, проте вважаю, що змінити становище на краще могло б надання реальної автономії півострову. Адже зараз Крим фактично знаходиться на положенні звичайної області, над якою встановлено подвійний контроль із боку Києва. Це дратує людей і створює обстановку недовіри. Крім того, кримчанам нав’язують українську мову, не розуміючи того, що таким шляхом любов до неї прищепити не можна. Навпаки, посилиться відторгнення і навіть ворожість. Узагалі якщо виявляти непотрібну наполегливість у цьому питанні, то можна довести до того, що трапилося у Придністров’ї або Абхазії. На жаль, Київ сам провокує антиукраїнські настрої у Криму. Чим більше розмов про вступ до НАТО і виведення російського флоту з Севастополя, тим більше занепокоєння вселяють місцевому населенню. Якщо у керівництва держави є бажання зберегти спокій і цивільний мир на півострові, то кримчанам потрібно створити кращі економічні умови й дати їм спокій хоч б на 20— 30 років. Всі ці питання можна вирішити в рамках місцевого самоврядування: платить регіон податки до державного бюджету — і добре. Решту мають вирішувати на місці самі кримчани. Вони повинні відчути, що в Україні їм жити комфортно — тоді нікого ні в чому не треба переконувати, а тим більше змушувати.

Руслан Джавадов, політолог, м. Миколаїв:

— На мій погляд, проблеми України у Криму пов’язані з тим, що політична еліта нашої держави ніяк не може визначитися з тим, чого вона, власне, хоче у Криму й у Севастополі. Неадекватна реакція на виступи пана Лужкова деяких українських політиків говорить про те, що вони свої інтереси (інтереси своїх партій) дуже часто ставлять вище за інтереси держави. Севастополь — місто російської слави, але зараз він є територією України, і нічого іншого бути не може. Однак наші політики, лобіюючи свої інтереси, розігрують цю карту. Ви можете собі уявити, що гість, прийшовши до вас додому, поводитиметься по-хамському, заявлятиме, що це не ваша, а його квартира? Чому ж Лужкову й подібним усе дозволено? У Севастополі та Криму проживає багато російськомовного електорату. Тому ПСПУ, КПУ і частково Партія регіонів у погоні за голосами виборців підкидають популістські ідеї, хоча самі розуміють, що вони не будуть реалізовані.

Позиція Росії мені зрозуміла. Бачачи, що коїться в Україні, північний сусід використовує розбіжності української політичної еліти у своїх інтересах. Чому Лужков не вирушить на Аляску, вимагаючи її повернення Росії? Питання риторичне. А в Україну їздити можна, можна висловлювати незрозумілі претензії. «Хохли» все стерплять?! Погляньте, як відреагували на висловлювання Юрія Михайловича деякі наші ЗМІ — кращого піару цьому політику не вигадаєш. Ось чому ми пограємо інформаційну війну Росії, і при такому розкладі, як сьогодні, й надалі програватимемо. Де наша національна гордість? Чи вона, кажучи словами Леніна, лише у великоросів?

Григорій Гринь, воєнний історик, м. Донецьк:

— Слід враховувати, що це доволі специфічний регіон для України: по-перше, це єдина автономія в нашій країні, по-друге, історія її приєднання до нашої країни. Погляди на ці події в усіх різні, тому, звичайно, «кримське» питання ще буде «каменем спотикання» не в одному десятку суперечок. Більш того, Крим етнічно неоднорідний — у ньому живуть представники найрізноманітніших національних спільнот: і кримськотатарське населення, і російськомовне, й українці. Всі вони виступають за «свій» Крим. Тому думок і бажань стосовно Криму може бути безліч.

Прийти ж до «українського» Криму, на мою думку, найближчим часом навряд чи вдасться, якщо, звісно, не застосовувати якісь драконівські заходи — на кшталт переселення певної кількості кримського населення, виселення його або створення неадекватних умов життя для тих людей, які, наприклад, не хочуть, аби Крим став українським. Але я не думаю, що у нас таке можливе.

Я гадаю, про те, як зробити Крим українським, варто запитати самих кримчан: лише вони можуть пояснити, що саме їм треба, й якою вони хочуть бачити свою землю.

Юрій Ущаповський, голова президії Житомирського обласного об’єднання Спілки економістів України:

— Перш за все, Україна має змінити політику у Криму з пасивної на активну. Тобто повинна грати, як кажуть у футболі, першим номером. Україна як держава мусить пропонувати ініціативи, а не відповідати на дії Російської Федерації, демонструвати чітко окреслену власну політику в Криму. Цю політику потрібно задекларувати і довести до відома всіх громадян, які проживають на Кримському півострові.

На заяви з боку різних російських політиків щодо повернення Криму і Севастополя ми маємо реагувати як незалежна держава, до якої висуваються територіальні претензії. Чітко й однозначно, без дипломатичних викрутасів. Мало того, позицію щодо Криму і Севастополя Україна мусить роз’яснювати у світі й поширювати через засоби масової інформації, через інформагенції, дипломатичними каналами. Її мають знати як у Вашингтоні, так і у Брюсселі, мають знати всі найближчі сусіди, і в першу чергу — Росія.

Стосовно інформаційної війни змушений сказати — до цього часу Україна не навела порядку у своєму інформаційному полі. До цього часу домінують навіть не стільки російські, скільки антиукраїнські видання. Українське виступає як принижене, неактуальне, не престижне. Інформація, яка йде про Україну через російські ЗМІ, є чітко окресленою і негативною. Моя дружина, за походженням росіянка, відвідавши батьків у Рязані, була просто шокована тим брудом, який виливається на Україну через мас- медіа. А ще — кричущою непоінформованістю росіян щодо мети Української держави, в тому числі стосовно загальної політики, зокрема у Криму. І, думаю, проблема в банальному правовому нігілізмі, який існує в царині ЗМІ. Тобто відсутнє адекватне правове поле для українських медійних засобів.

Щодо того, як зробити Крим українським, я б виділив дві групи проблем: перша група — це проблеми, вирішення яких скеровувалося б на обмеження впливу там антиукраїнських сил, друга — це проблеми, вирішення яких сприяло б посиленню українського фактору. Щодо першої групи, то перш за все Україні слід роз’яснити, що вона бореться не з російською культурою, а з політичним безкультур’ям і шарлатанством. Пояснити, що є Росія Ковальова, Політковської, а є Росія Жириновського і Затуліна. І що це різні Росії. Що коли Україна бореться за Крим, вона бореться не стільки проти Росії, скільки проти путінської Росії. Слід менше надавати слова російським політичним маргіналам в українському інформаційному просторі, а більше представляти тих, кого можна віднести до здорових російських сил. Населення Криму має почути думку антипутінської демократичної Росії. Головний фактор дестабілізації у Криму — це Чорноморський флот Російської Федерації. З приводу його виведення не повинно бути ніяких двозначностей. ЧФ має бути виведений, і Росія має знати про це задовго до того, як наступить 2017 рік. Така позиція має не тільки постійно декларуватися, але й проводитися на всіх рівнях, у тому числі дипломатичному. Позиція України щодо ЧФ повинна поширюватися у всьому світі чітко й однозначно. Росія мусить звикнутися з думкою, що ЧФ у Криму не буде, і завчасно шукати для нього інше місце. Те, що говорив Володимир Путін на останній зустрічі з українським прем’єр-міністром Юлією Тимошенко, — це просто банальне лицемірство. Велике лицемірство. Російський флот ні за яких обставин не буде підтримувати те, що хоч трохи нагадує українське в Криму, тим паче ніколи не захищатиме Українську державу. Така позиція наскрізь брехлива і лицемірна. І треба обмежити можливість втручання Росії у внутрішні справи України, особливо в плані підтримки проросійських партій у Криму. В українському законодавстві, як, наприклад, у польському, мають бути чітко прописані статті, які забороняють закордонне фінансування партій, що діють в Україні. Україна є демократичною державою, але не слід демократію плутати з анархією. На останніх мітингах у Криму на плакатах між українським національним прапором і фашистськими символами був поставлений знак рівності — і ніхто на це ніяк не реагував. А це є образою національних символів України, честі і гідності українців, і мусить каратися законом. У тому числі силовими методами.

Щодо другої групи факторів, то перш за все необхідні преференції за рахунок фінансових вливань через окремий рядок у бюджеті на поширення української культури, і не тільки в Криму, а й на східних теренах. А ще необхідне відкриття там престижних якісних українських шкіл, поширення книг, інших друкованих видань.

Треба встановити пільги на навчання кримчан в університетах Західної України, що сприятиме не тільки встановленню кращих персональних контактів, а й поширенню правдивої інформації про Україну на Кримському півострові.

Потрібно створювати українські інформаційні центри в Криму, каналами яких йтиме проукраїнська інформація, інформація, яка сприяє кращому іміджу України на півострові. Важливий фактор — повна підтримка кримських татар в їхньому прагненні встановити справедливість у Криму. Бо коли мені доводилося там відпочивати, в їхньому колі мені було приємніше, ніж серед слов’ян-росіян.

Підготували Олена Яхно, Тетяна Турчина, Микита Касьяненко, Наталія Житарюк, Вадим Рижков, Віталій Шляпніков, Ганна Хрипункова, Валерій Костюкевич

ВКонтакте Buzz Live journal Facebook Twitter

Знайшли помилку в тексті? Виділіть її мишою і натисніть CTRL+Enter
Лист у редакцію
Ви не авторизувались.
Якщо у вас вже э обліковий запис ВКурсе.ua, увійдіть або зареєструйтесь.
ваш коментар:

Читайте також:

Останні новини за сьогодні: