Навіть у гніві начальник турецького генерального штабу Яшар Буюканіт залишається справжнім офіцером. Своїм ставленням до Туреччини США зробили постріл по власних ногах, сказав нещодавно Буюканіт. І, якщо нічого не зміниться, двосторонні відносини можуть бути підірвані незворотно, пише Berliner Zeitung

Приводом для такого вислову стала резолюція, лобійована в парламентському комітеті американськими демократами, в якій знищення вірмен в імперії Османа називається геноцидом. Тим часом заварюється ще більш вибухонебезпечний конфлікт — суперечка навколо курдської квазідержави в Північному Іраку. Для Анкари це база курдських бойовиків з КРП, США розглядають його як ключ до нафтових родовищ регіону. За останні дні турецьким солдатам не раз доводилося виступати проти курдських формувань в Іраку і тому встає питання, що буде, якщо сили США і Туреччини дійдуть до безпосереднього зіткнення.

При цьому Туреччина десятиліттями вважалася васалом США. Саме завдяки їм в 1952 році Туреччина була прийнята в НАТО. Тоді Конституція країни жодним чином не відповідала пропагованим Заходом демократичним цінностям і проголошеним там правам людини. Вступ в НАТО, так пояснював пізніше заступник держсекретаря США Строуб Телботт, «відбулося в основному тому, що Туреччина мала спільний кордон з Радянським Союзом».

Домінування США в турецькій політиці і армії продовжувалося аж до 90-х років, потім васальні відносини поступово почали сходити нанівець. До теперішнього часу економічний потенціал Туреччини значно зріс, а після розпаду Радянського Союзу в туркомовних республіках колишнього СРСР для Анкари знов відкрилася територія її одвічних зовнішньополітичних інтересів.

Нова турецька еліта вже не розглядає свою країну як форпост НАТО, а бачить її як регіональну силу з власними економічними і політичними інтересами, які розповсюджуються на сусідні держави. Наприклад, конфронтація з Сирією або Іраном є для Анкари контрпродуктивною: територія Сирії використовується для транзиту турецького експорту до арабських країн, Іран — це великий ринок біля власного порогу, крім того, ця держава розглядається як партнер в боротьбі проти курдського сепаратизму.

Очевидно, США важко змиритися з подібними змінами. Вони хотіли б і далі використовувати Туреччину, як в політичному, так і у військовому плані, як плацдарм проти Ірану, Сирії і Росії, як коридор до середньоазійської нафти, як проамериканський чинник в близькосхідному конфлікті, як мусульманський зразок в західному альянсі. А ще Туреччина їм потрібна для продовження їх війни, найкривавішої за останні десятиліття: 70% військових вантажів для американських військ в Іраку надходять через Туреччину.

Стратегічні інтереси, котрі, однак, розходяться, все частіше призводять до зіткнень між двома державами НАТО. Відмова Туреччини у використанні американськими військами її території для наземного вторгнення до Іраку — це найбільш помітна подія. Всупереч побажанням США до Анкари були запрошені політики «Хамаса», під час ізраїльського нападу на Ліван влітку 2006 року глава турецького уряду Ердоган виступив з гострою критикою на адресу Ізраїлю. Що ж до обговорюваного в США розділення Іраку на три частини, то Туреччина вже заявила про свою незгоду з новим, вищим статусом курдо-іракської території.

Але навіть якщо відмовитись від проблем Іраку, то на відновлення колишніх американо-турецьких відносин США розраховувати не варто. У Туреччині, як стало зрозуміло в ході політичного відкриття країни, цього бажає тільки нечисленна група політиків і військових. Зараз йдуть дискусії про курс: якщо Туреччина є регіональною силою, то в яких альянсах і в яких напрямах їй краще розвивати свій вплив? При цьому схильність США до політики інтервенції розглядається в Туреччині як основна проблема — від стабільності в регіоні Анкара виграє більше за інших.

Можливість виступати серед європейців як рівна серед рівних відповідає інтересам майбутньої регіональної держави лише умовно, тим більше що з ухваленням в цьому колі зв'язані певні політичні вимоги. Росія? Китай? Індія? Варіанти, які зараз обговорюються в Туреччині, дозволяють припускати, зокрема, вірогідність принципової переорієнтації країни.