Новини / Аналітика / «Гроза козаків»
6 березня 2009, 08:10
Розмір шрифта: А А А

«Гроза козаків»

«Гроза козаків», Ярема Вишневецький, особистість, Річ Посполита, Богдан Хмельницький, козаки
«Гроза козаків»

Ярема Вишневецький — герой чи антигерой?

Певно, в історії Польщі, як і в історії України, немає настільки парадоксальної фігури, як фігура князя Яреми Вишневецького. Був він нащадком козацького ватажка Дмитра Байди-Вишневецького, засновника Запорозької Січі. Незадовго перед повстанням Богдана Хмельницького в самого Яреми склалися, судячи з усього, добрі стосунки з українськими козаками. Принаймні, вони разом ходили походами на татар у 40-х рр. ХVІІ ст. І водночас це — «гроза козаків». Так написав на надмогильній плиті Яреми його син, польський король Михайло Корибут-Вишневецький. Саме таким, в більшості випадків, й постає образ цього історичного діяча.

Ярема походив із родини, де були сильні православні традиції. Його мати, Раїна Могилянка, виступала фундатором православних святинь, жертвувала кошти на видання релігійної літератури. А її брат, Петро Могила, став видатним церковним діячем, архімандритом Києво-Печерської лаври, а потім митрополитом Київським. Сам же Ярема опікувався православними монастирями й церквами. Навіть сьогодні в найбільшій православній святині Полтавщини, Мгарському монастирі, який належить Московському патріархату, позитивно згадують про Ярему Вишневецького як про одного з головних благодійників цієї обителі. І в той же час він постає як відступник від православ’я, ревнитель католицької віри, людина, що цілеспрямовано насаджувала католицизм на українських землях.

Вишневецький надзвичайно багато зробив для Речі Посполитої. Його можна вважати рятівником цієї держави під час козацького повстання в 1648—1651 рр. Він користувався великою популярністю серед шляхти. Заслуги Яреми дали можливість його синові Михайлу, загалом особі пересічній, стати королем Речі Посполитої. Проте Ярема не мав належного визнання з боку правлячої еліти держави, якій служив. Зазнавав образ із боку найвищих достойників, зокрема, канцлера Єжи Оссолінського.

Образ Яреми асоціюється з людиною дуже багатою. Дійсно, він належав до одного з найбільших магнатів Речі Посполитої. З іншого боку, в кінці свого життя — це злидар. Навіть не знайшлося належних коштів достойно поховати його. Тіло Вишневецького, яке, згідно з заповітом князя, мало би бути поховане у Вишнівці, довго «подорожувало» й не було віддано землі. Це надає образу Яреми якоїсь зловісної містичності. Вона ще більше посилюється, коли пригадати, що в бенедиктинському монастирі Святого Хреста на Лисій Горі, де, як вважається, знайшло останній притулок тіло князя, деякий час в ув’язненні перебував Степан Бандера — найвизначніший лідер українського націоналістичного руху в ХХ ст. Отже, «ворог українського народу» (а саме так трактують Ярему в Україні) майже через триста років «зустрівся» з людиною, котру зараз багато українців розглядає як символ українського визвольного руху.

При бажанні можна й далі перелічувати парадокси постаті Яреми Вишневецького.

Варто мати на увазі й те, що, попри вивчення діяльності князя різними істориками (як польськими, так і українськими), деякі моменти його біографії залишаються нез’ясованими. Ми погано знаємо про його господарську діяльність. Не знаємо (чи не хочемо знати) про підтримку ним православної церкви, звертаючи переважно увагу на відступництво Яреми від православ’я й перехід у католицтво. Маловідомими залишаються для нас стосунки Яреми та короля Владислава в 1646—1648 рр., зокрема, «дивний» похід князя на землі Кримського ханства в 1647 р. Не знаємо й про особисті стосунки Яреми та Богдана Хмельницького. А те, що ці діячі української історії знали один одного, особливих сумнівів не викликає. І не виключено, що деякий час, а саме в 1648 р., вели між собою «дивну гру». Зрештою, дивною видається і смерть Яреми. Він не скаржився на здоров’я, та й було йому не так багато — 39 років. Існує версія, що він був отруєний, хоча довести це неможливо.

Моменти парадоксальності в діяльності Яреми Вишневецького, «білі плями» його біографії робили й роблять цю фігуру неоднозначною в оцінці істориків та громадськості. Для поляків (хоча й тут не все так просто та однозначно) Вишневецький виступає як національний герой. Для українців, навпаки, це — антигерой, «ворог українського народу».

Об’єктивній оцінці Вишневецького зараз, на нашу думку, заважає кілька моментів. По-перше, свідоме чи несвідоме трактування подій середини ХVІІ ст. через призму уявлень сучасності. Воно змушує дивитися на ті події з позицій націоналізму, трактувати тих чи інших історичних осіб як національних героїв чи антигероїв. По-друге, при оцінці Яреми Вишневецького переважно звертається увага на два моменти в його біографії — перехід із православ’я в католицтво і боротьба з козаками та Хмельницьким. Відповідно, українці ці факти оцінюють зі знаком мінус, поляки ж зі знаком плюс. Інші ж достатньо важливі моменти біографії князя здебільшого ігноруються. І, по-третє, окремі сфери діяльності Яреми погано вивчені. Ми, наприклад, погано знаємо його політичну діяльність, коли він виступав як своєрідний лідер регіоналізму, очоливши партію «княжат старожитніх». До речі, ця діяльність йому дорого коштувала. Тривалий час польська політична еліта в особі коронного канцлера Єжи Оссолінського, королів Владислава та Яна Казиміра свідомо ігнорувала Вишневецького, прагнула не допускати його до великої політики. Не вивчена релігійна політика князя: його іноді зображують як ревного католика, хоча, насправді, він виявляв достатній прагматизм, протегуючи як католикам, так і православним. Навіть був готовий іти на співпрацю з протестантами. Не вивченою залишається господарська й адміністративна діяльність Вишневецького. А саме тут князь, якщо виходити з деяких свідчень, досягнув чи не найбільших успіхів. Зрештою, ми мало знаємо про його взаємини з козаками до 1648 року.

Отже спробуємо, звернувшись як до відомих, так і маловідомих фактів біографії князя, дати всебічну оцінку його діяльності.

Звісно, специфіка вчинків тієї чи іншої особи значною мірою визначається тим, як вона себе ідентифікує. Власне, самоі- дентифікація творить парадигму поведінки. Ким же себе вважав Ярема Вишневецький? На першому місці в його самоусвідомленні стояла приналежність до князівського роду. Вона в очах тогочасної спільноти розглядалася як щось сакральне, дане Богом. Князівський титул урівнював його носіїв із шляхтичами лише формально, насправді він давав реальні переваги при отриманні державних посад, відкривав можливості для участі в політичному житті Речі Посполитої. Зрештою, приналежність до князівського роду давала право на отримання королівської корони. До речі, князі Вишневецькі мали родинні зв’язки як з польськими королями й литовськими князями, так і з московськими царями.

Про те, наскільки Ярема Вишневецький високо цінував свою князівську приналежність, свідчить хоча б його активна участь в обороні прав руських князів у 1638 році. В 26 років він стає лідером партії «княжат старожитніх», до якої входило чимало поважних і старших за віком українських аристократів. Йшлося про те, щоб зберегти за цими князями титули, які вони отримали ще до Люблінської унії. У цих змаганнях, очолюваних князем, можна вбачати своєрідний прояв руського регіоналізму, який, проте, не виходив за легальні межі. Загалом Ярема належав до легістів — людей, що високо ставили закон. Не треба забувати, що він певний час жив і навчався у Західній Європі, де повага до закону була відносно високою.

Тут переходимо до другого моменту в його самоідентифікації. Ярема виступав як законослухняний підданий своєї держави — Речі Посполитої. Князь належав до людей, включених у її систему влади, і, схоже, не мислив себе поза нею. Навіть коли зазнавав образ із боку найвищих державних достойників, князь не вдавався до бунту й протизаконних дій.

Важливим моментом у самоусвідомленні людей була релігійна приналежність. Ярема належав до родини, де були сильні православні традиції. І його батько Михайло, й мати Раїна були ревнителями православ’я, всіляко протегували православній церкві. Він був хрещений як православний і таким залишався до 20-ти років. У 1632 р., повернувшись із Західної Європи, Ярема прийняв католицтво. Попри поширену думку, що в той час українські православні шляхтичі масово покатоличувалися, насправді подібні конфесійні переходи не були поширеним явищем. Тому перехід Яреми викликав значний резонанс. До цього звернувся з осудливим листом відомий український церковний діяч Ісая Косинський.

Чому Ярема зважився на такий крок? Адже знав, що багато людей із його оточення сприймуть це негативно. Чимало дослідників пояснюють такий вчинок тим, що князь навчався у львівських єзуїтів, а також студіював у італійських університетах. Познайомившись із західноєвропейською католицькою культурою, став її симпатиком. Очевидно, такі ідейні мотиви дійсно були. Однак не варто вважати, що лише вони визначили конфесійний перехід князя.

Ярема не міг не розуміти, що приналежність до католицтво відкриває набагато кращі можливості для його політичної кар’єри, а також для входження в середовище державної еліти. Саме цей прагматичний мотив, на нашу думку, виявився вирішальним.

Звісно, зміна конфесії, за великим рахунком, не робила честі Вишневецькому. В умовах тогочасного різкого конфесійного протистояння в Україні такий крок сприймався як віровідступництво, зрада батьківських традицій. (Традиція в тогочасному суспільстві цінувалася дуже високо!) Не виключено, що молодий і амбітний Ярема, який нещодавно повернувся з-за кордону й прагнув робити політичну кар’єру, неадекватно оцінив свій крок. Зрештою, перехід у католицтво для Яреми мало що дав у плані політичної кар’єри. Проте без цього переходу він би не користувався такою популярністю серед католицької шляхти, а його син не отримав би королівську корону. У цьому, в принципі, можна побачити «далекоглядність» князя.

Однак не варто закидати Яремі релігійну нетерпимість, яка часто притаманна неофітам. Так, він фундував католицькі костели на українських землях, проте розмови про насадження ним католицизму помітно перебільшені. Водночас князь допомагав православним святиням: є навіть свідчення, що під час війни під проводом Хмельницького козаки розграбували деякі православні монастирі, а Ярема виступив на захист цих обителей. Чи не парадокс — ревнитель католицизму захищає православних ченців від козаків, які вважали себе оборонцями православ’я. Показово також, що, коли в 1648 р. тривало безкоролів’я, Вишневецький підтримав кандидатуру на трон Юрія І Ракоці, який був протестантом. Тобто для князя приналежність до католицької церкви важила небагато, коли заходила мова про речі суспільно важливі. В принципі, такий «конфесійний прагматизм» був поширеним явищем у середовищі тодішніх магнатів Речі Посполитої.

Саме прагматизм, тверезий розрахунок допоміг Яремі освоїти землі Задніпров’я й стати надзвичайно багатою людиною. Його успіхи в цьому плані видаються просто фантастичними. До речі, варто відзначити, що Вишневецькі не належали до багатих землевласників. Тому деякі представники цієї династії шукали для себе «рицарського хліба», як це робив Дмитро Байда-Вишневецький, прадід Яреми.

Як це не видається парадоксальним, але своєю адміністративно-господарською діяльністю князь створив базу для формування новочасної української нації. Саме залюднена, освоєна Вишневецьким територія стала тією землею, де почалося культурне становлення української нації, а т.з. полтавсько-київський діалект ліг в основу української літературної мови. Саме із Задніпрянської Вишнівеччини та прилеглих до неї територій походили Григорій Сковорода, Іван Котляревський, Григорій Квітка-Основ’яненко, Євген Гребінка, зрештою, Тарас Шевченко та багато інших діячів української культури. Можливо, це прозвучить занадто сміливо, але без «ворога українського народу» Яреми Вишневецького ми б не мали української нації в її нинішній культурній конфігурації.

Освоєння Задніпров’я було неможливим без боротьби з татарами, які постійно грабували українські землі й забирали людей у полон. Задніпров’я було добре захищене Вишневецьким. Так, у 40-х рр. ХVІІ ст. Ярема здійснював чимало походів проти татар. Саме захищеність території, надання прибулому населенню пільг стали важливими чинниками, які сприяли інтенсивному освоєнню цієї землі.

Звинувачення Яреми в «антиукраїнськості» будуються переважно на тому, що він виступив проти дій Хмельницького, який зумів підняти на повстання запорозьких козаків. Зараз Хмельницький однозначно трактується як український національний герой, символ українства. Хоча в українському фольклорі ця постать інтерпретується досить стримано, а деякі діячі українського національного відродження (наприклад, Шевченко) ставилися до Хмельницького дуже критично. Зараз не будемо вести мову, яким чином сформувався міф про Хмельницького. Зазначимо, що він з’явився відносно пізно, в ХІХ ст. А будь-який міф не завжди відповідає історичним реаліям, часто видає бажане за дійсне. Принаймні, суб’єктивно Хмельницький не був (та й в тогочасних умовах не міг бути) «національним вождем». У своїх діях керувався особистими інтересами, часом амбіціями. Водночас став знаряддям жорстокої геополітичної гри, яку вели на теренах Східної Європи імперські держави — Річ Посполита, Туреччина, Московія та навіть Швеція.

Тому немає сенсу осмислювати боротьбу Вишневецького й Хмельницького через призму національного бачення. Ярема як законослухняний громадянин Речі Посполитої бачив у особі Хмельницького та повсталих козаках заколотників, порушників закону. Більш того, державних зрадників. Адже Хмельницький привів із собою татарських ординців (це, здебільшого, не дозволяли собі робити інші козацькі вожді). Ярема, як і Хмельницький, знали, що король Владислав, починаючи з 1646 р., виношував план ліквідації Кримського ханства. І один, і другий залучалися до реалізації цього плану. Тепер же за допомоги Хмельницького ханство нанесло удар Речі Посполитій. Як до таких дій міг поставитися Ярема? Тим більше, що повстання Хмельницького сіяло анархію, дезорганізовувало суспільне життя й безпосередньо загрожувало задніпрянським володінням князя. Місто Лубни, своєрідна столиця Вишнівеччини, було вщент зруйноване. Це саме стосувалося й інших процвітаючих ремісничих і торгових осередків краю. Це повстання привело на українські землі татарські орди, які безжально грабували місцеве населення. Власне, значну частину козацького війська становили татари, без яких козаки не могли б досягти успіхів у боротьбі з владою Речі Посполитої. Тут варто нагадати, що князі Вишневецькі прославилися як борці з татарськими наїзниками. У цьому контексті цілком закономірною видається боротьба Яреми з Хмельницьким.

Не будемо аналізувати перипетії цієї боротьби, яка є добре відомою і описаною. Зазначимо, що в ній Ярема був далеко не бездоганний, нерідко вдавався до жорстокого терору. І, відповідно, заслужив славу «грози козаків». Схоже, в цій боротьбі його часто зраджував притаманний йому прагматизм, і князь керувався емоціями.

На нашу думку, час відмовитися від оцінки Яреми як героя чи антигероя, відійти від вузько національного бачення минулого. Вишневецький належить до нечисленних особистостей, які зуміли вплинути на перебіг історичних подій. Без нього історія і України, й Польщі була б іншою. Тому діяльність цієї особистості (зі всіма її плюсами й мінусами) заслуговує на серйозне вивчення, а не на поверхові оцінки.

 

Петро Кралюк, професор

ВКонтакте Buzz Live journal Facebook Twitter

Знайшли помилку в тексті? Виділіть її мишою і натисніть CTRL+Enter
Лист у редакцію

Коментарі (1)

  • Анонімно 10 лютого, 02:03 ссылка
    Пошел на хуй "проыессор":))) ерема резал вас хохлов,а ты его оправдываешь. В этом Ваша вся блядская сущность. Если вас режут с востока-это плохо для вас. А если с запада, то это не созла
Ви не авторизувались.
Якщо у вас вже э обліковий запис ВКурсе.ua, увійдіть або зареєструйтесь.
ваш коментар:

Читайте також:

Bitcoin і інші кріптовалюти незаконні в Україні – голова ради НБУ

25 березня, 15:50

Останні новини за сьогодні: