Із часу розпаду СРСР і помаранчевої революції Україна пережила три найважливіші етапи у становленні своєї державності. Найвидатніший — безумовно, створення незалежної держави 1991 року. Проте визначальним питанням перших років власної державності було: чи зможе Україна зберегти незалежність, не кажучи вже про територіальну цілісність і недоторканність кордонів, які «старший брат» ніколи не вважав остаточно встановленими, навіть попри підписання 1994 року Тристоронньої угоди між Сполученими Штатами, Україною й Росією.

Другий припадає на весну й літо 1997 року. Три тісно взаємозалежні події — укладання До­говору про особливе партнерство між Україною і НАТО, укладання Міждержавної угоди між Україною й Російською Федерацією та підписання трьох міжурядових угод про Чорноморський флот — сприяли усуненню непевності раннього періоду незалежності й становленню країни як визнаного, незалежного гравця у Європі. Водночас виникло нове питання: яким гравцем буде Україна? Президент Кучма у травні 1998 року заявив: «[Той] факт, що Україна існує й що вона залишиться суверенною й незалежною державою, не підлягає обговоренню. Питання в тому, наскільки демократичною, соціально орієнтованою й правовою державою вона буде, а також наскільки ми зможемо забезпечити непорушність основних конституційних принципів».

Третій і найбільш драматичний етап — помаранчева революція, здавалося, давав відповідь на це питання. Зима 2004—2005 років стала переломним моментом для України, переходом від вірту­альної до молодої (незрілої) демократії. Незрілість демократії стала помітною в перші ж тижні, а до моменту першого розпаду помаранчевої коаліції 2005 року вона стала явно деструктивною. Проте тоді (як і тепер) не йшлося про відмову від демократичного курсу.

Нині країна перебуває на четвертому критичному рубежі, який визначається як параліч. Украй важливими питаннями є, коли Україна переборе політичний параліч і якої шкоди буде завдано її економіці, реформам і міжнародному становищу? Чи стане параліч в Україні таким же всеосяжним, як у Польщі часів Liberum Veto або у Франції в останнє десятиліття Третьої республіки? Чи втратить Україна здатність сприймати й впливати на регіональні й глобальні чинники, які на неї діють? Інакше кажучи, чи залишиться вона суб’єктом, чи всього тільки об’єктом міжнародних відносин?

Ці запитання виникають через причини внутрішнього характеру, і на них не можна відповісти без здійснення внутрішніх змін. Чи можливі вони? Мутація українського керівництва

Помаранчева революція і події, що їй передували, свідчать про розрив між характером і пріоритетами громадянського суспільства, яке розвивається, та правлячої еліти країни. Нині ми бачимо, що розрив не зменшився, а у певному сенсі, навпаки, збільшився. Потенційно цей розрив може виявитися таким же корисним нині, як і 2004 року. Проте він також доводить живучість проблем, які Україна успадкувала і з якими досі бореться.

На одному рівні помаранчева революція напрочуд мало вплинула на склад і поведінку правлячих кіл України. Застереження, яке висловив автор цих рядків у червні 2005 року про те, що «особисті цілі й боротьба за владу, здається, беруть гору над важливими й невідкладними національними інтересами», і яке прозвучало луною у чіткій статті Володимира Горбуліна й Олександра Литвиненка (котрі писали про «штучно створений світ» можновладців, про культуру «безкарності» й дії «поза будь-якими моральними або етичними правилами»), є болючим нагадуванням про обставини, які я описував 1998 року: «перевага «суб’єктивних», особистих цілей над відповідальністю перед суспільством, нелогічність правової системи й некомпетентність державних установ… брак підзвітності й прозорості як у приватній, так і в публічній сфері… Стара система влади ліпше справлялася з добуванням вигоди зі змін, ніж самі ті, хто потребував змін».

Нинішня влада не тільки стала заручником цих реалій, а й їх частиною. Як і її попередники, вона навчилася ними користуватися собі на благо.

На іншому рівні, проте, зміни відбулися, й не завжди на краще. У найбільш новаторський період правління Кучми і його адміністрації багато представників влади були слабкими носіями національної традиції, зате сильними носіями державних устоїв, нехай навіть радянського зразка. Вони розуміли організацію, управління, професіоналізм і ключову роль інститутів влади. Цього виявилося замало, щоб стримати процес витіснення правил «поняттями» або дедалі зростаючу агресивну владу грошей. Та існувала система влади. Вона забезпечувала безперервність, логіку й, у кращому разі, ефективний, хоча й недемократичний перебіг реформ. У гіршому разі, що й сталося в остаточному підсумку, вона виявилася несумісною з реформами й демократією — тому й відійшла в історію.

На відміну від старої влади, помаранчеві ідеологи, особливо з президентського крила, є носіями національної традиції; більшість із них — переконані демократи. Проте їм бракує традиції державного будівництва, а також супутніх їй управлінських і фахових навичок і чуття. Їхнє розуміння державного управління персоналізоване, а не інституціоналізоване; їхня система прийняття рішень у вузькому колі так глибоко укорінилася, що здається природженою; їхні громадські й особисті інтереси переплетені, а не розмежовані. Втративши здатність впливати на події, вони зосередилися на собі й своїх проблемах. Вони реагують на тиск і невдачі не вдосконалюванням політики й її реалізацією, а укладанням угод або блокуванням тих, із ким важко домовитися, навіть якщо це призводить до недієздатності уряду й державного управління загалом. Це вже не система влади, а спосіб її утримати. Але в такий спосіб не можна чогось досягти. Навпаки, це гарантія того, що нічого істотного досягнуто не буде. Фіаско з УЄФА символізує цю слабкість і безвідповідальність, виставляючи їх напоказ усій Європі.

Більш того, два безперечних завоювання — політична демократія й економічне зростання — з’єдналися з безсумнівним злом — корумпованістю права, породивши суперечливе благо: звільнення грошей від залишків радянських і пострадянських обмежень. Гроші привели до влади плеяду нових людей (що особливо помітно на прикладі БЮТ): одні з них виявилися кращими за старих, інші — гіршими; одні прийшли з метою захистити свої достатки від політичної влади, інші — конвертувати їх у владу.

Це сумнівне соціальне «досягнення» загрожує міжнародними й внутрішніми наслідками. По-перше, як зможе звеличувана всіма «парламентська республіка» принести бодай якісь національно значимі результати, якщо ultima ratio Верховної Ради — служити найбільш могутнім дахом у країні? Попри «вільні й чесні» вибори, чи насмілиться Україна на такі історичні конституційні перетворення, перш ніж установиться сила закону й чинність закону почне поширюватися на парламент?

По-друге, коли український бізнес здобуде національну ідею, як його російський побратим? Різниця між Росією й Україною в цьому сенсі полягає не так у рівні державного контролю, як у ступені національної самосвідомості й гордості. Автору найуспішнішої й прозорої приватизації в Росії Анатолію Чубайсу належить також авторство терміна «ліберальна імперія». Нині в РФ безліч великих бізнесменів і дрібних підприємців, які впевнені, що, заробляючи гроші для себе, вони тим самим посилюють вплив Росії. І донедавна багато найбільших українських компаній також заробляли гроші, посилюючи вплив Росії. Коли в Україні з’являться свої Чубайси — не заради служіння «ліберальній імперії», а для завоювання для України гідного місця в Європі?

По-третє, як усі ці нові економічні й соціальні чинники взаємодіятимуть з іще одним чинником, котрий ми визначили 2002 року так: тоді як «розвиток громадянських інстинктів загострює розрив між державою і суспільством, він також створює точки напруженості всередині держави й, отже, динаміку його внутрішньої еволюції»? Замість того, щоб породити прагнення створити владну вертикаль a la Путін, безлад у верхах стимулював індивідуальну, корпоративну й інституційну винахідливість і готовність покладатися на власні сили. Корумповані, некомпетентні й бездіяльні залишилися такими, як і були. Та багато установ, які спочатку тільки удавали роботу з упровадження євроатлантичних стандартів, тепер справді застосовують їх і, попри тривогу й перешкоди, не звертають зі шляху реформ. Іншими словами, формується альтернативна еліта: освічена, гармонійна, сповнена почуття відповідальності, яка дивиться в майбутнє. Та коли ця «динаміка еволюції» стане помітною для тих у Європі, хто нині бачить тільки безлад? Чи буде еволюція достатньою для того, щоб привести цю альтернативну еліту до влади, чи Україні буде потрібен ще один момент у стилі Томаса Хоббса, схожий на той, що вона пережила 2004 року? Чи настане цей момент перш ніж несприятливе поєднання внутрішніх і зовнішніх чинників завдасть країні непоправних втрат? Міжнародний чинник

Уже нині очевидно: шкоди завдано. Очікувалося, що заяви, зроблені на саміті НАТО в Бухаресті про те, що Україна й Грузія «стануть членами НАТО», зміцнять впевненість України й Грузії, пом’якшать тиск на альянс, приборкають амбіції і заспокоять побоювання Росії, забезпечать продуманий і узгоджений підхід до наступного етапу розширення НАТО. Наразі результати діаметрально протилежні очікуванням.

Легко звалювати провину за брак прогресу на російський чинник, особливо тим політикам в Україні, котрі ухиляються від відповідальності за все зроблене чи незроблене. Правда, що загрозливі заяви й дії Росії після саміту в Бухаресті викликали в деяких членів НАТО побоювання за наслідки ігнорування її позиції. Водночас в інших країн Організації Північноатлантичного договору вони викликали вдвічі більші побоювання за наслідки капітуляції перед нею. Справді, питання про те, як подальше розширення НАТО позначиться на відносинах альянсу з Росією, надзвичайно важливе й актуальне. Та ще важливіше, як розширення — чи його припинення — позначиться на всій системі інтересів НАТО в Центральній і Східній Європі, Чорноморському і віддаленіших регіонах. Більшість країн — членів НАТО знають, що це ключове питання. Але в такому разі виникає інше ключове запитання: хто може сприймати Україну всерйоз?

Люди в НАТО, які володіють ситуацією, можуть лише побічно відповісти на це запитання. Вони можуть сказати, що, попри цинізм, опортунізм і безвідповідальність правлячої верхівки, реформи у сфері оборони й безпеки майже не постраждали або принаймні постраждали менше, ніж побоювалися. Вони можуть сказати, що, попри безлад, Україна продовжує брати участь в операціях із забезпечення безпеки під егідою НАТО, «вириваючись у більш високу вагову категорію». Вони можуть також зауважити, що «Україна — не Росія»: хоча нова система двовладдя в Росії є втіленням раціональності й порядку порівняно з українською владою; Росія — це також киплячий казан проблем із парою, що накопичилася під самою кришкою, а в Україні під руїнами занепалої високої політики зароджуються позитивні зміни. Та що довше триватиме період занепаду, то меншою буде наша здатність переконливо відстоювати цей погляд. Ми чесні з нашими керівниками, які приймають рішення, тому ми зобов’язані повідомити їм, що період занепаду може затягтися до президентських виборів і навіть довше, якщо ситуація не буде врегульована конституційним і легітимним, із погляду громадськості, шляхом. Ці відповіді не можуть влаштовувати альянс, сформований на основі не тільки спільних інтересів і цінностей, а й колективної обороноздатності. Навіть у Великобританії мало хто з експертів сподівається, що Україна стане членом НАТО. Більшість же коливається або противиться членству: меншою мірою через Росію, більшою — через саму Україну. Картина для останньої аж ніяк не сприятлива.

Проблема не в нездатності українського керівництва змінити цю картину, а в тому, що воно навіть не замислюється про це. Хто ж за них подумає про це? Якщо ні в грудні 2008 року, ні у квітні 2009 року Україні не запропонують ПДЧ, то перспектива нейтрального статусу стане набагато привабливішою. Але ж нейтралітет — це не неприєднання. Неприєднання — це політичний статус. Статус, якого Україна de jure притримується з 1991 року досі. Нейтралітет — це юридичний статус. У розумінні Росії (чию думку напевно враховуватимуть) цей статус визначається угодою між нейтральною державою та її «гарантами». Що означатиме нейтралітет для них? Усім зрозуміло, що цей статус означає відмову від членства в НАТО. А як щодо поглибленої й організованої на високому інституціональному рівні інтеграції, що вже існує у відносинах України й НАТО? Як щодо участі в натовських навчаннях і миротворчих операціях, до яких нині залучена більшість країн, що не є членами альянсу (зокрема й Росія)? Як щодо співпраці в галузі розвідки й участі в натовських програмах реформування оборонного комплексу? Представництва в штаб-квартирі НАТО? Слухачів в Оборонному коледжі НАТО? Семінарів і круглих столів у Верховній Раді й Національній академії оборони? Наскільки суверенною буде Україна в прийнятті таких рішень зі статусом «нейтралітету»?

Чи буде нейтралітет України узгоджуватися з її наступним членством у Європейському Союзі? Для переважної більшості населення країни природною відповіддю буде «так». Але чи розуміє воно, що застаріле, спрощене уявлення про те, що «НАТО займається безпекою, а ЄС — економікою», більше не відповідає дійсності, в якій існують миротворчі сили ЄС, співробітництво ЄС—НАТО на Балканах і мережа зв’язків з інфраструктурою, установами і системою гарантій НАТО в рамках Європейської політики безпеки й оборони? Через цю причину (а також через низку інших) Російська Федерація переглянула свої, донедавна доброзичливі оцінки ЄС. Та хто в Україні зробив відповідні висновки? Минулого місяця обізнані люди в Придністров’ї з надзвичайною відвертістю розповідали автору цих рядків, що їхня концепція нейтралітету — так само, як і російська, — абсолютно виключає можливість членства Молдови в ЄС. Чи не слід зробити з цього висновки?

І нарешті, хто захистить Україну в регіоні й світі, де загрози безпеці зростають й ускладнюються? Великобританія, попри свій оборонний бюджет вартістю 34 млрд. фунтів стерлінгів (68 млрд. дол.) і ВВП розміром у 2,8 трлн. фунтів, вирішила, що поза рамками колективної оборони ефективного захисту не існує. Чи був правий президент Кучма, стверджуючи «Україна — не Швейцарія», а чи в України з’явилися причини дійти іншого висновку?

Четвертий вирішальний етап української державності — слушний час для переформулювання основних питань. Чи буде Україна (кажучи словами британського уряду тринадцятирічної давнини) «опорною точкою» у європейській архітектурі безпеки чи (кажучи словами автора статті дванадцятирічної давнини) «як і Туреччина в ХІХ столітті… лінією розлому в міжнародній системі й гарантом величезних потрясінь, інтриг і розбіжностей»?

Оскільки ці питання знову актуальні, отже, для України настав справді серйозний момент.

Автор: Джеймс Шерр