Новини / Аналітика / НАНУ: непусті запитання напередодні ювілею
20 квітня 2008, 09:25
Розмір шрифта: А А А

НАНУ: непусті запитання напередодні ювілею

НАНУ: непусті запитання напередодні ювілею, НАНУ, Борис Патон, Академія, президент академії
НАНУ: непусті запитання напередодні ювілею

НАНУ: непусті запитання в переддень ювілею

Наступного тижня відбудуться загальні збори Національної академії наук України. Є підстави очікувати, що вони будуть ще більш млявими й нецікавими, ніж зазвичай, оскільки рік нині двічі ювілейний. Ставити традиційні запитання «що робити?» і «хто винен?» напередодні 90-річчя академії й такого ж ювілею свого славетного президента не наважаться навіть найбільші відчайдухи.

Тим паче що зарплати вчених сьогодні, можна сказати, терпимі, із пенсіями — повний порядок, багатьох охочих займатися наукою керівництво також задовольнило — прилади (і навіть дуже дорогі) останніми роками надходять до лабораторії регулярно. Кого це не влаштовує, той вже давно поїхав працювати за кордон. Не дивно, що від співробітників академії можна почути: добра добувши, кращого не шукай. Мовляв, при тому хаосі, який панує в країні, в академії справи йдуть ще порівняно добре. Головне — завдяки політиці «розумного консерватизму» її вдалося зберегти…

Проте найбільш активні, молоді представники науки, які попрацювали на Заході, пишуть обурені листи до уряду. Кілька незалежних організацій дослідників регулярно торпедують академічне керівництво з усіх боків. На їхніх сайтах ведеться планомірний обстріл академічної цитаделі. На щастя для правління НАНУ, протестанти дуже розрізнені. І це настільки послаблює їхні зусилля, що спочатку не на жарт стурбована президія НАНУ вже з іронією дивиться на цю різношерсту фронду.

Так чого ж усе-таки чекати в цей солодко-урочистий ювілейний рік і які рухи можуть відбутися у верхніх ешелонах Національної академії наук України? Відверто кажучи, я не уявляв, кому в НАНУ можна поставити таке запитання, коли до мене звернувся академік Костянтин СИТНИК: «Олександре Павловичу, мені здається, настав час всерйоз поговорити про справи в академії. Цікаво це обговорити з вами — журналістом, якого так не люблять в академії й навіть вважають ледве не її ворогом…»

— Якщо це так, то, думаю, не в академії, а в президії НАНУ. Хоча начебто і тут порозуміння налагоджується.

— І все ж мені хотілося б, щоб із нашої бесіди стало зрозуміло, що насправді відбувається в академії. Будемо відверті: якість доброї половини наших учених — надзвичайно низька. Достатньо поглянути який продукт вони дають, які статті й де друкують, хто і як їх оцінює. Саме тому в академії опір викликає будь-яка пропозиція провести незалежний аналіз якості публікацій. При цьому НАН України виставляє собі найвищі оцінки.

Саме слово «реформи» — навіть конструктивна трансформація — у НАНУ не в пошані. Це ганьба, що не ведеться пошук більш результативної організації роботи, щоб хоча б до українських наукових журналів з’явився якийсь інтерес у закордонних колег. У НАНУ помітний марновірний страх перед серйозними змінами, незважаючи на необхідність повністю змінювати всю її структуру та й багато функцій, зокрема координаційну й експертну.

Я добре пам’ятаю справжній переворот у житті академії, її перетворення й удосконалення, здійснене молодим, але геніальним організатором науки, сьомим президентом академії Борисом Патоном у 60—70-ті роки минулого століття. Масштабні перетворення сьогодні, на самому початку ХХI століття, життєво необхідні для всієї академічної (фундаментальної та галузевої) науки, тобто для шести академій. Я багато років працював у Верховній Раді над законопроектом про атестацію науковців і переконаний, що ВАК має працювати у складі Національної академії наук і має бути рішучим чином перетворений.

Виникає враження, що новий міністр освіти і науки ще не усвідомив виняткового місця НАНУ в розвитку української науки, підготовці й атестації вчених, освітній і культурній сфері, економіці та політиці. Думаю, що академія завжди готова співробітничати з МОН у всіх цих напрямках. Буде дуже добре, якщо на майбутніх Загальних зборах НАН України та її відділень усі ці й інші питання життєдіяльності фундаментальної науки буде грунтовно обговорено й намічено шляхи подолання труднощів, які виникли через неуважність і байдужість усіх гілок влади й внутрішньоакадемічних недоглядів, помилок, недоліків і промахів.

Ну навіщо Національній академії 14 чи навіть більше відділень? У Російській академії замість трьох біологічних відділень нині одне. А в нашій продовжує діяти два. Я порушував це питання в листі до президії, але нічого не змінилося, хоча це й кадрово, й науково-змістовно, й фінансово — нічого, окрім користі, не принесло б. Навіщо ж даремно витрачати гроші, які можна віддати науці?

— Відповідь на таке запитання в президії зазвичай дають таку: якщо ми скоротимо кількість робочих місць, у нас заберуть відповідне фінансування. Мовляв, ми ж не можемо комусь збільшити зарплату чи пустити ці гроші на прилади…

— А що — хтось пробував піти до Кабміну чи до президента й сказати: ми готові скоротити на 30—50 відсотків кількість співробітників, але за умови, що ці гроші залишаться академії? Переконаний, що керівництво країни пішло б назустріч. Якщо ми не забезпечимо найближчим часом кожному професору хоча б по 1000 доларів на місяць, люди будуть продовжувати тікати за кордон.

В РАН постає питання про те, що й 1000 доларів проблему не вирішать, вченим потрібно підняти зарплату в два-три рази. У Росії вже йдеться про виділення на науку трьох відсотків від ВВП. Хоча нам поки не варто боротися за відсотки. Простіше самій академії навести в себе порядок і позбутися кадрового баласту. Необхідно також внести зміни до статуту академії, раціональніше використовувати робочі площі, зберегти для майбутнього будівництва й експериментальних цілей досить великі земельні ділянки академічних інститутів у Києві, Харкові й інших містах.

Є для реалізації цих цілей досить простий шлях — замінити директорів і завідувачів відділів, яким за 60, молоддю, якій до 35 років. До речі, коли ми у Верховній Раді запрацювали над законом про підвищення вченим пенсійних виплат, то розраховували, що люди похилого віку підуть на більш-менш гідну пенсію, а замінить їх молодь. Але закон сприйняли так, що пенсія — доплата до зарплати. Якщо не почнемо щось робити, це призведе до загибелі науки…

— Можете спрогнозувати розвиток подій хоча б на найближчий рік?

— Впевнений, що до 28 листопада академія святкуватиме 90-ліття президента та самої НАНУ. А після ювілею почнуть працювати. Тоді для всіх стане очевидним: далі нічого не робити недалекосяжно й навіть злочинно. Потрібно вести справу до персональних змін в інститутах, відділеннях, секціях тощо. Абсолютно очевидна необхідність подолання нездорового консерватизму. Потрібно будувати нове, а не зберігати негативи, які накопичувалися десятиліттями.

— І все ж таки просто так позиції не здають. Щоб розвалити щось, необхідне зусилля. Звідки й ким воно буде прикладене?

— У мене немає сумнівів, що в найближчі рік-півтора прийдуть новий президент НАНУ, нові віце-президенти, головний учений секретар, прийде, як мінімум, половина нових академіків-секретарів, а далі — нові директори. Впевнений, нова президія розпочне роботу з кадрових змін. Сьогодні Борис Євгенович, якого я дуже поважаю й високо ціную як вченого й геніального організатора, сам цим займатися не може. Така кампанія потребує міцності духу і волі.

На щастя, в Національній академії збереглися деякі залишки етики. Є ядро чесних, порядних людей. А, наприклад, в Академії медичних наук є люди, перед якими треба закрити двері в порядне товариство. Крім того, в усіх академіях досить багато людей, котрі жодного стосунку до науки не мають. Допускаю, якби вони з юності займалися наукою, то стали б гарними вченими, але нині вони навіть не знають, що це таке. Деякі стрибнули в академіки з віце-прем’єрів, міністрів, високопоставлених чиновників. Ну до чого тут державна служба?

А як це розуміти, коли академік НАНУ стає академіком правових чи медичних наук? Причому, маючи історичну освіту, а не юридичну. Навіщо займати чуже місце? Чи раптом ботанік стає зоологом на виборах в академію…

— В академіка Холодного в його спогадах є чудові слова про послідовників і противників Дарвіна. Він вважав, що істинних продовжувачів великого вчення можна знайти лише серед його критиків. Ви бачите серед молодих в академії тих, хто може прийти на зміну старій гвардії?

— Я особисто мріяв, щоб президентом нашої академії став чудовий учений Юрій Глеба. Але йому вже 60, і навряд чи він повернеться на батьківщину. Та й чи зберіг він необхідні для президента кондиції — не знаю. Особисто знайомий із десятком нинішніх аспірантів в Інституті ботаніки. Один із них — яскрава, талановита особистість. З нього може вирости вчений масштабу Юрія Глеби. І це лише в одному Інституті ботаніки! Академічне середовище взагалі не може не помітити талановитих людей. Візьміть учнів того ж Олега Кришталя. В нього винятково талановиті послідовники.

Тож в академії є люди, які можуть забезпечити її подальший розвиток. Є щонайменше десяток кандидатів на посаду президента академії. Серед них, на мій погляд, В.Геєць (63 роки), М.Згуровський (58 років). На жаль, я погано знаю членкорівську й докторську молодь, яка могла б ще до виборів президії академії поповнити корпус академіків. Можливо, не кожному з них Академія наук «по зубах», але вибрати є з кого. Звичайно, Патона бажано замінити на рівновелику фігуру. Розмірковуючи про нового президента, не слід також забувати, що академією завжди керували, можна сказати, гіганти наукової й організаційної думки, творці й хранителі кращих академічних традицій і принципів наукового життя.

— І все ж таки, останніми десятиліттями академія недарма вважається матеріалознавчою. Тут досягнуто справді видатних результатів, і багато хто небезпідставно вважає, що саме цей напрямок може забезпечити країні швидкий розвиток промисловості. Природно, що представники цього дуже потужного табору без боротьби не віддадуть керівництво академією біологам чи, скажімо, хімікам. Чому ж ви не згадали інші прізвища, які займають ключове положення в академічній ієрархії, наприклад, Семиноженка, Шпака?

— Володимир Семиноженко — безумовно, яскрава постать. В нього є найцінніші риси ділової людини. Його вирізняє смак до мистецтва, він сучасна людина, що також вельми важливо нині. Проте в нього є й деякі негативні риси, які заважають йому зайняти почесне місце президента. Ми вперше дізналися про негативи Семиноженка від харківських фізиків…

— Дивно. Він же, працюючи у Верховній Раді, в уряді, зробив для вчених, для академії та Харкова дуже багато. Наприклад, підвищив пенсії вченим…

— Це не зовсім так. Семиноженко тоді був головою комітету освіти і науки ВР, а я головою підкомітету науки й інновацій. Коли на засіданні комітету розглядався закон про науку й дійшло до обговорення 24-ї статті, у якій ідеться про пенсійне забезпечення, я запропонував призначити вченим 90 відсотків від зарплати, якщо в людини великий стаж. Але Семиноженко, Кремінь, Юхновський відмели мою пропозицію. Кремінь навіть сказав, що це нереальні цифри. Чудово розуміючи, що Верховна Рада може й не підтримати таку пропозицію, я мотивував її тим, що вченим, котрі отримують копійчану зарплату, несправедливо призначати 60 відсотків від неї. Тоді Семиноженко запропонував відкласти питання на місяць. Минає місяць і першим цей закон із врахуванням моїх пропозицій підтримує Семиноженко, потім Кремінь і Юхновський. В результаті його прийняли більшістю голосів.

Звичайно, вміння домовитися із владою, знайти мить для ухвалення рішення — це дуже важлива риса, і Володимир Петрович, котрий впевнено почуває себе в коридорах влади, може бути дуже корисним на посаді президента. Я і в Патоні цінував те, що він завжди умів домовитися з владою, переконати її в доцільності прийняття такого рішення, яке йому (й академії) було потрібне. Деякі колеги називали таку методику пристосовництвом. Я так не вважаю — у поведінці Патона був тонкий, добре продуманий розрахунок.

Коли йому потрібно було щось вирішити, він насамперед починав із інструктора ЦК, який ще вчора міг бути простим доцентом. А тут сам Патон радиться з ним щодо якогось проекту! Потім він ішов до завсектора, до заввідділу, вже потім — до секретаря ЦК з ідеології (який керував наукою), і лише після цього — до Щербицького. Це давало приголомшливий ефект. Він не знав поразок.

У Семиноженка інший стиль роботи. Він дуже амбіційний. В нього є елемент неакадемічної нескромності. Проте він може знайти хід до президента, прем’єра. Крім того, він співає, малює, фотографує. Це вражає. Водночас деякі риси його характеру викликали серйозну антипатію спочатку харківських учених, а потім і київських. Нині його побоюються. Вважаю, що серед тих, кого я назвав, на даному етапі він найбільш імовірний кандидат. Втім, тепер самовпевненості в нього поменшало, і він трохи розгубився. Очевидно, поки не бачить перспективи.

Що ж до Анатолія Шпака, то я б дуже не хотів бачити цю людину на посаді президента академії. І не тому, що він має негативні риси. Йому не вистачає рис лідера: характеру, волі, вміння швидко приймати рішення. Можливо, тому що Б.Патон настільки самодостатня людина, що практично всі питання може вирішити самотужки з найвищим коефіцієнтом влучання в яблучко.

Крім того, Шпак зробив одну грандіозну дурницю. Він — перший віце-президент, і водночас є головним ученим секретарем. В результаті він не відбувся як перший віце-президент і не виявив себе як учений секретар. А головний учений секретар — це начальник штабу, керівник апарату, котрим потрібно займатися. Нині в президії проглядається науково-організаційна розбещеність і навіть деяка незграбність…

— Проте він керівник амбіційної науково-технічної програми «Нанотехнології»?

— На жаль, це нерозумне суміщення посад!

— Однак на це ж пішов Патон. Виходить, бачив у цьому якийсь резон…

— У Бориса Євгеновича є невеличка слабість — він звикає до людей і дуже важко з ними розлучається. В мене таке враження, що Борис Євгенович, окрім Шпака, нині нікого не бачить. Вважаю, це буде величезною помилкою, якщо, не дай боже, Шпак стане президентом.

Об’єктивно Патон врятував академію в нових умовах. Але є певна межа, за яку переходити не можна. Ви запитали, що очікує академію? Відповідаю: очікує зміна влади. Хочемо ми того чи ні, але навесні наступного року будуть вибори нового президента. Невже ви вважаєте, що є хоча б один аргумент проти цього? Який?

— Дане питання можна було поставити вже давно.

— Та це означає, що Вікторові Андрійовичу потрібно було приїхати до Патона й сказати: «Борисе Євгеновичу, всьому приходить свій час. Ви та особа, яку не можна звільнити ні за власним бажанням, ні ще якось. Ви так багато зробили, що вся країна перед вами в боргу. Допоможіть нам — як зробити все найкращим чином? І питання не в тому, що ви підете, а в тому, хто прийде вам на зміну. Це і вас, наскільки я розумію, хвилює»…

Єдине, чого дуже хочу, щоб 90-ліття було світлим, нічим не затьмареним, не можна ображати Патона в його великий ювілей, тому що його заслуги перед вітчизною величезні. Але головне сьогодні те, хто прийде йому на зміну, хто продовжить справу. Я б навіть сказав так: справу Вернадського і Патона. Це без перебільшення геніальні люди: вчені й організатори.

Справа ще от у чому — в такому віці (і в моєму також) покликати в інший світ можуть будь-якої миті. Я щиро боюся, що якщо ця трагічна мить настане, то наступного дня за радянською традицією зберуть у президії слухняних і швидко-швидко оберуть тимчасового виконувача обов’язків президента. Зрозуміло, хто може бути цим «тимчасовим виконувачем». Це найгірший варіант із можливих. Тому що після Патона слабенький віце-президент, який став президентом, це велика біда для академії.

— Проте всі, про кого ви казали, якщо вимірювати вашими масштабами, начебто слабенькі…

— Не скажіть! Є один-два сильні, котрі можуть пропрацювати хоча б чотири-п’ять років (можливо, й менше). А там академія, спираючись на свій могутній інтелект, обере оптимальний варіант…

Костянтин СИТНИК, академік НАН України, народний депутат… До цих посад і звань можна додати ще багато інших. Та найголовніше — Костянтин Меркурійович тривалий час був «сірим кардиналом» при президенті академії, від якого залежало дуже багато.

Коли 44-річного Б.Патона обрали президентом Академії наук України, він одразу запропонував К.Ситнику важливе місце в академічній ієрархії. Борис Євгенович помітив його на засіданнях парткому академії, де вони два роки працювали разом. Майбутній президент звернув увагу на те, що молодий колега випереджає на півкроку своїх товаришів у швидкості та чіткості прийняття рішень.

Проте Костянтин Меркурійович двічі відмовлявся від пропозиції. Це був, певне, перший випадок, коли чудове чуття підвело К.Ситника. Йому було 36 років, але він ще не був доктором наук. Йти в академічну адміністрацію — означає кінець науковій кар’єрі…

Патон викликав його до себе. У голосі нового президента залунали незнайомі нотки. К.Ситник згодом ще неодноразово почує їх. Він погодився. І ніколи не пошкодував про це. Борис Євгенович із перших днів роботи брав із собою молодого помічника. Стосунки між колегами не завжди були безхмарними. Бувало, їхні шляхи розходилися. Проте К.Ситник був і залишається одним із найбільш поінформованих людей в Україні.

Академіку, який не раз критикував НАНУ за засилля геронтократії, не можна було не поставити запитання: «Костянтине Меркурійовичу, ви 33 роки пропрацювали директором Інституту ботаніки. Чому не здали директорське крісло раніше?»

І почув у відповідь: «Так, я неодноразово обурювався, що люди похилого віку в академії займають перші місця. І зрештою дійшов висновку, що в 75 років не маю морального права займати директорське крісло. Тому я перший в академії пішов у відставку ще 1998 року».

Олександр Рожен

ВКонтакте Buzz Live journal Facebook Twitter

Знайшли помилку в тексті? Виділіть її мишою і натисніть CTRL+Enter
Лист у редакцію
Ви не авторизувались.
Якщо у вас вже э обліковий запис ВКурсе.ua, увійдіть або зареєструйтесь.
ваш коментар:

Читайте також:

Кількість нардепів хочуть зменшити втричі

1 березня 2017, 09:23

Останні новини за сьогодні: