Новини / Аналітика / Про патріотизм і гідність. Суб'єктивно. Уривчасто. Ненауково
16 лютого 2009, 08:35
Розмір шрифта: А А А

Про патріотизм і гідність. Суб'єктивно. Уривчасто. Ненауково

Про патріотизм і гідність. Суб'єктивно. Уривчасто. Ненауково, міжнародна політика, фінансова криза, Барак Обама, патріотизм, шапкозакидательство
Про патріотизм і гідність. Суб'єктивно. Уривчасто. Ненауково

Що ж очікувати нам у році поточному, які кольори і стилі переважатимуть у такому сумбурному нинішньому світі? Незважаючи на відмінність формату двох форумів, відповідь прочитується легко. Перевагу слід віддати стриманості і простоті. Гама кольорів у дусі полотен Рембрандта найкраще передає основні мотиви політичних реалій — тривогу, надію, реалізм. Тривогу з приводу того, що справжні масштаби, а відповідно — і наслідки небувалої світової економічної та фінансової кризи, до кінця ще не зрозумілі. Ланцюгову реакцію, що призводить до спаду виробництва, банкрутств, безробіття, зниження рівня життя в усьому світі, — не зупинено. Реалізм у розумінні того, що тільки спільними зусиллями можна вибратися з кризи. Ніякої зайвої ідеології. Надія на нову адміністрацію президента США Б.Обами, її конструктивні, незаангажовані й партнерські підходи. І, незважаючи на певний скепсис, надія на те, що вдасться, нарешті, знайти ефективний алгоритм дій із Росією.

А де ж у цьому світовому дизайні місце для України? Запитання, на жаль, риторичне. На картині Рембрандта його можна було б прочитати в найтемніших фонових відтінках, які викликають тривогу.

У кулуарах обох неформальних саммітів із серйозним занепокоєнням говорили про непередбачувані наслідки для України поєднання трьох потужних криз — світової фінансово-економічної, внутрішніх політичної та енергетичної. Зниження позитивного інтересу до України — прикрий і незаперечний факт. Особливо прикрий, бо ще кілька років тому ми були у центрі світового інтересу і сподівань. Принаймні в одному з центрів.

Хоча у Давосі нас серед офіційно запрошених гостей не було (вкотре не приїхав президент), зате у Мюнхені Юлія Володимирівна прекрасно виглядала на тлі «перших із перших» світової політики. Здавалося б, чим не свідчення авторитету й уваги до нашої країни? Будемо відверті — такої уваги краще уникати.

І доки в нас, дякувати Богу, вщухли одні пристрасті — з приводу (не) перемог на дипломатичному та енергетичному фронтах — і не розгорілися інші (з якого приводу — не ясно, але ясно, що розгоряться, та ще й як розгоряться), саме час порозмірковувати над цим. Причому без зайвих емоцій, зловтіхи і злостивості.

Як могло статися, що влада, яка на кожному розі закликає любити Україну, поклавши праву руку на серце, — своїми діями буквально добиває рештки довіри до себе і до держави з боку своїх громадян і світового співтовариства?!

Було б украй несправедливо приписувати нинішній владі всі провали і проблеми, що накопичувалися в нас ще на генетичному рівні. Було б неетично і нечесно приєднуватися до того огульного хору обвинувачень, які часто нетактовно, грубо і непрофесійно адресуються їй людьми, котрі, як сказав би Л.Троцький, «имеют тьму претензий, но знаний убийственно мало».

Проте і вдавати, що все гаразд, усе під контролем, усе за планом, теж не можна.

Останні події з усією очевидністю продемонстрували прописну, але важливу істину. Любов до Вітчизни, її традицій та історії, безумовно, необхідна якість для державного діяча. Але, на жаль, цілком недостатня, якщо не грунтується на усвідомленні реальної картини і врахуванні реальних можливостей країни.

Голий патріотизм, шапкозакидацтво, переоцінка своїх можливостей і сил неминуче призводять до невтішного фіналу.

Так, планів, хороших і різних, було багато. Особливо на перших етапах. Але вони всі мали один маленький, проте істотний ґандж, — виявилися нездійсненними.

Доводиться обережно констатувати: ми занадто буквально сприйняли той факт, що центр Європи розміщений в Україні. Надто захопилися участю в статусних проектах, які не особливо шкодять, але й не дають відчутної користі. Відтак гаслам приділялося більше уваги, ніж змістові, а головне — наші фінансові можливості часто не бралися до уваги. А як захопились ідеєю лідерства України — поки що в регіональному масштабі! На жаль, час засвідчив — це була марна трата дорогого часу. Насамперед тому що лідерство — не тільки лавровий вінок, оплески та переможний туш, а насамперед — відповідальність і серйозні витрати. М.Кіссінджер попереджав Сполучені Штати Америки, що вони вичерпають свої психологічні й матеріальні ресурси, якщо не навчаться відрізняти те, що вони зобов’язані робити, від того, що їм тільки хотілося б, а потім те й інше — від того, що перебуває за межами їхніх можливостей. Гадаю, не буде соромно або ганебно скористатися цією мудрою порадою, адресованою світовій наддержаві, і нам. Особливо в умовах світової фінансової та економічної кризи.

Ще раз зроблю застереження: у жодному разі не можна стверджувати, що зовнішня політика України останніх чотири роки була провальною. Проте її надмірна «ідеологізація», така чужа західному співтовариству, істотно обмежувала можливості для маневру, а захоплення другорядними політичними інтригами, які раз у раз виносилися напоказ, і взагалі затьмарило націленість нашої політики у майбутнє.

До питання про безпеку. Правильно переживаючи за свою країну, щиро тривожачись із приводу небезпек, які їй загрожують, — якось випустили з уваги, що це обов’язок і турбота насамперед нас самих. Точніше — політиків, яким ми на виборах доручили всю відповідальність і повноту влади.

Коли президент В.Ющенко восени минулого року наводив аргументи на користь приєднання України до ПДЧ, як один із основних він використовував такий: Україна у своїй історії кілька разів на короткий час отримувала незалежність і втрачала її, тому вона потребує колективних гарантій безпеки. Це правда, але тільки мала частина правди. Хоч як це прикро констатувати, насамперед у цьому була винна сама вітчизняна політична еліта. Але не тільки вона.

М.Грушевський ще до утворення УНР запитував себе, що породжує «канібальські апетити» на Україну? І давав невтішну відповідь: «Тільки симптоми нашої національної слабкості, наш довговіковий занепад, наші вічні усобиці, брак солідарності…» (далі зовсім прикро).

Д.Донцов із гіркістю писав про «той дім божевільних, в який обернула Київ і Україну політика Центральної Ради». Гетьман П.Скоропадський казав, що хоче побудувати Україну — «на злість українцям». — «Ну, де є ті українці? Ну, дайте їх мені! Таких, як мені треба, з якими я міг би говорити і працювати! Де вони є?!» Директорія з правлячим тріумвіратом, яка була після гетьманату, ще більше нагадує нам сучасне внутрішньополітичне становище в Україні. Додамо до цього серйозні прорахунки в економічній і соціальній політиці, розбіжності між проросійськими та прозахідними силами, і схожість уже буде очевидною.

Так послаблювалася держава і приверталася нездорова увага ззовні.

На жаль, за такий розвиток історичних подій значну частину вини мусимо взяти на себе ми самі, суспільство, народ. Сплески національної свідомості і героїзму, які викликають захоплення, з різних причин були нетривалими. Ми надто довго перебували у стані національної і громадянської сплячки. Ми так і не змогли відчути «чуття єдиної родини», не так часто, як хотілося б, допомагали одне одному.

А хіба нормально, що багато тих справжніх героїв, котрі боролися й віддали життя за незалежність країни, значна частина наших громадян вважає зрадниками, а іменами тих, хто з кров’ю викорчовував саму ідею незалежності України, досі названі вулиці наших міст?

Не можна забувати й про те, що частина населення України — не така велика, як хотілося б нашим російським друзям, але й не така маленька для країни, що поважає себе і впевнена у своїх силах, — досі орієнтується на столицю нашої колишньої спільної Батьківщини — Москву, слухає і дивиться російські телеканали й вірить їм більше, ніж вітчизняним.

І якщо вже зовсім відверто, то багато наших громадян голосували за незалежність не тому, що були одержимі (у хорошому сенсі) національною ідеєю, а тому, що вірили — у незалежній Україні заживуть багатше й заможніше.

Сумно також, що таке делікатне «мовне питання» в Україні часто обговорюється на дуже низькому культурному рівні. Що деякі народні обранці, котрі присягнули служити цій державі, без тіні сорому публічно принижують свою культуру, фактично стверджуючи, що українська мова, українська література, а в ширшому сенсі — і культура — це так, несерйозно, що спілкування українською мовою — не для освічених людей, а для простих селян тощо.

Що це? Наслідок насаджуваних століттями стереотипів — що в царській Росії, що в Радянському Союзі? Наслідки заборон, заслань, розстрілів, морального дезертирства?

Можна шукати і знаходити ще багато причин на виправдання нинішньої ситуації, але не в цьому сенс.

Держава Ізраїль створювалася практично з нуля у набагато складніших умовах і в незрівнянно більш ворожому оточенні. Проте євреї, розкидані по всьому світі, тисячоліттями гнані й переслідувані всюди, змогли зберегти національну ідентичність. В умовах війн, економічної блокади, безперервної ворожості й терористичних атак змогли побудувати досить багату і квітучу державу, у якій патріотизм фактично піднесений у ранг державної релігії.

У нас був ще один шанс досягти нарешті такого успіху. На жаль, не невикористаний. * * *

Спостерігаючи за першими кроками нової адміністрації США, згадав англійське прислів’я: «Хто має значення, не надає уваги, а хто надає увагу, не має значення». Гадаю, багато хто відзначив подумки, як просто, скромно, але з гідністю, яка зовсім не дратує, тримається Б.Обама. Пред­ставляючи керівників ключових міністерств, він, як і всі присутні в президії, стояв під час усієї церемонії. Даючи інтерв’ю арабському телеканалу, сидів на простому стільці мало не в коридорі.

Переконаний, що Б.Обама — стовідсотковий американський патріот, котрий анітрохи не сумнівається в перевазі Америки як єдиної — поки що — наддержави, але поводиться так, щоб цієї переваги не відчули інші. Адже саму ідею американської гегемонії та імперіалізму, коли на чолі цієї держави стоїть темношкірий американець, буде складніше поширювати в мусульманських масах.

Скільки часу минуло — а не видно й не чути ні глави його адміністрації, ні його заступників, ні радників президента. Ви їх і не побачите, і не почуєте всі наступні п’ять років — хіба що опиняться в епіцентрі скандалу. Чи тільки тому, що в Білому домі немає топ-менеджерів масштабу В.Балоги чи А.Кислинського?

Однозначно, керівні співробітники апарату нової адміністрації не почнуть своє входження у владу з дорогих євроремонтів та придбання дорогих меблів, як і не значитимуться студентами (аспірантами) престижних вузів. У більшості з них не буде дорогих службових автомобілів, а якщо хтось спробує скористатися службовим становищем і вирішити шкурне питання — відразу з речами на вихід. Щойно спіймають на гарячому.

Звичайно, не варто зовсім ідеалізувати американців. З урахуванням розмірів ВВП США, місткості найперспективнішого ринку у світі, вартість «вирішення завдань» приємно розбурхала б уяву навіть наших найбільш розбалуваних чиновників. І від спокус утримаються далеко не всі. Проте всі, хто не втримався і буде викритий, точно сядуть.

Тому що патріотизм для американців (не порожній звук, а чеснота) не в тому, щоб створювати проблеми, а в тому, щоб швидко, без галасу й ефективно вирішувати їх.

Аналогічна ситуація і у Франції, яка відома своїми сильними патріотичними традиціями і піднесла як свій прапор високі ідеали людської гідності. Проте і там одна із найрозвиненіших бюрократій світу служить своїй державі, а не навпаки. І служить теж без зайвого галасу.

Зрозуміло, що доки в нас бодай ті, хто цілком щиро вважає себе демократами, не почнуть поводитися відповідним чином, а головне — не привчать до цього своїх підлеглих, нехай і найбільш незамінних, найулюбленіших, найнаближеніших, — «діла не буде».

У якій іще демократичній країні питання, що справді турбують суспільство, по телебаченню коментує не сам президент, не його прес-секретар, а фотографія глави секретаріату або одного з його заступників, іноді навіть жіночим голосом?

Мені самому не подобається популізм багатьох рішень Кабміну. І я, як вільна людина, можу говорити й писати про це. Проте щоб одна гілка виконавчої влади публічно влаштовувала нагінку іншій, та ще й на рівні клерків, — геть неприпустимо.

Вражає, що вся наша політична еліта, за поодинокими винятками, так тяжко сходиться з європейською. Заважають і незнання іноземних мов, і успадкована ще з радянських часів скутість на підсвідомому рівні, і гіпертрофоване почуття власної гідності. Та й де знайти час на спілкування з європейською елітою, якщо наша постійно зайнята з’ясовуванням стосунків і тим, хто головніший, впливовіший, чиї чесноти вищі.

Акцент на формальних, зовнішніх, як на мене поверхневих, речах зіграв досить злий жарт із нашим президентом. Перебуваючи на піку своєї популярності, він не зміг конвертувати інтерес до себе в змістовні контакти з політичною елітою Європи та світу.

Як вийшло, що той, кому ще недавно стоячи аплодував світ, принаймні на захід від наших кордонів, так швидко змарнував настільки безцінний політичний капітал і став мало кому цікавим, а отже, й неефективним у критичний для країни момент?

Загалом, якби якийсь анти-Карнегі захотів написати книжку «Як втрачати друзів і вплив на людей», більш вдячного матеріалу в сучасній історії він не знайшов би.

Як можна пройти повз, наприклад, такий факт, коли нашого президента запросила на неформальний ланч шанований лідер однієї з найвпливовіших держав Європи, члена «великої вісімки». Проте деякі авторитетні охоронці престижу та гідності країни і президента побачили в цьому не прояв довіри та особливої прихильності, а якраз навпаки. Розцінили цей жест як неповагу. Порадили (в дуже літературному викладі) — мовляв, президенту не з руки їздити на такі заходи, нехай краще офіційний візит організують. З усіма атрибутами, доріжками, оркестрами. Чи потрібно говорити, що сторона, яка запрошувала, справедливо образилася, всерйоз і надовго, а перспективний канал спілкування було фактично втрачено.

Чи інший приклад. За лічені дні до державного візиту в іншу країну, яка також входить у «велику вісімку» (а візитів такого рівня відбувається зазвичай два-три на рік), президент вирішив іще раз порадитися з тими ж таки авторитетними людьми. Здавалося б, про що радитися, — і оркестр, і доріжки, і виступ у сенаті, якого мало хто удостоювався. Довідавшись, що в ході візиту підписуватиметься тільки угода про співробітництво у сфері туризму, ті самі авторитетні охоронці престижу та гідності президента побачили в цьому потенційну загрозу для його іміджу. На тому й зупинилися, а візит скасували. Після того як передова група вже узгодила всі деталі. Потім ситуація повторилася ще раз у зв’язку з достроковими виборами до Верховної Ради 2007 року.

Двічі аналогічна ситуація траплялася й у відносинах з іще однією впливовою країною, яку всі пророкують у світові лідери. Це при тому, що з часів Конфуція там дуже прискіпливо ставляться до протоколу, а в нинішні часи рішення про державні візити напередодні Олімпіади ухвалювалися рішенням пленуму ЦК правлячої партії.

Чи варто дивуватися, що, попри всі зусилля, наш глава держави під час останнього газового конфлікту так і не зміг зв’язатися по телефону (не те що візит здійснити) із президентом Франції Н.Саркозі. Французи відмовили йому тричі.

На жаль, можна було б продовжувати й далі. Чи варто?

Розгляньмо краще інший, дещо несподіваний приклад. Коли спільні, добре скоординовані, продумані дії МЗС, спецслужб, аналітичних центрів дали успішний результат у значно складнішій ситуації, ніж наша. Розгляньмо досить детально, оскільки не тільки ж на помилках вчаться.

Як Володимир Путін, колишній співробітник КДБ (що вже давало привід для підозр і недовіри), котрий проводить політику відродження Росії як одного зі світових центрів (що ці підозри посилювало), зміг установити довірчі, а іноді й дружні відносини з ключовими європейськими та світовими лідерами?

В.Путін теж любить свою країну і не з чуток знає, що таке почуття власної гідності. Проте це не заважало йому і як прем’єр-міністру, і як президенту Росії наголошувати саме на неформальних аспектах спілкування зі світовими лідерами, знаходити цікаві для кожного співрозмовника теми як у геополітичному, так і в особистісному і навіть релігійному планах. Він сім’ями святкував Різдво зі Шредером, запрошував в оперу Блера. Запропонував провести чергову зустріч з прем’єр-міністром Японії Морі в Іркутську, недалеко від місця, де похований батько політика. Щиро цікавився, чому батько Морі, колишній японський військовополонений, намагався розвивати дружбу з Росією, а в найемоційніші моменти цієї розмови на очі російського керівника наверталися сльози. Під час вечері із С.Берлусконі лунала саме неаполітанська — улюблена музика італійського прем’єра, а Ж.Шираку подавали саме його улюблену гастрономічну страву.

Російський керівник охоче і з гордістю показував каплицю в офіційній резиденції президента і церкву у своїй літній. Відвідування Свято-Троїцької Сергієвої лаври було неодмінним атрибутом багатьох візитів.

В.Путін знаходив час і для того, щоб особисто супроводжувати високих гостей під час культурної програми, екскурсій, зустрічей і проводів в аеропорт. Чи потрібно дивуватися, що його візаві відповідали тим самим, коли російський лідер здійснював візити у відповідь?

Г.Шредер цілком щиро бачив у В.Путіні релігійну й чесну людину, Морі — емоційну й чуйну, Буш заглядав йому в душу і теж залишався тривалий час задоволений. До речі, російський народ бачив і чув зовсім іншого В.Путіна — за штурвалом винищувача, у підводному човні, у кімоно дзюдоїста, котрий обіцяв мочити терористів у сортирі.

Однак В.Путін, вочевидь, намагався не справляти враження, а завоювати довіру й уплинути на формування сприятливої для Росії політики світових центрів влади. І йому це значною мірою вдавалося.

Так, Морі зазначав, що «після всіх наших зустрічей і виниклої між нами довіри» «ми не могли не допомагати один одному на саміті «вісімки» в Окінаві», першому для В.Путіна.

Але найчіткіше, без дипломатичних еківоків висловлювався колишній канцлер ФРН Г.Шредер. Судіть самі: він наполягав на необхідності співробітництва Європи з Росією «без жодних умов і застережень». Закликав працювати над тим, щоб «знизити напругу емоцій (у ставленні до Росії) у Прибалтиці і Польщі».

«Ми маємо подолати дуже поширене уявлення про Росію як про ведмедя, який ніби тільки й чекає, щоб когось з’їсти». Це було задовго до російсько-грузинського конфлікту. «Я не думаю, що Росія сьогодні становить воєнну загрозу для ЄС і НАТО. Я знаю, що зазвичай, коли посідають пост глави держави, таких заяв не роблять, але я все-таки вирішив сказати це». А це вже нинішній президент Франції Н.Саркозі 7 лютого на згаданій конференції в Мюнхені.

Значною мірою такі оцінки розділяє і прем’єр-міністр Італії С.Берлусконі.

Зрозуміло також, до позиції якої зі сторін у газовому конфлікті між Україною і Росією з більшим розумінням ставилися в провідних європейських столицях.

Я абсолютно далекий від захоплення тим, як ці професійні навички «здобувати друзів і впливати на людей» використовувалися у ставленні до Україні. Але саме ставлення до справи не може не викликати поваги.

Коли ж нарешті зробимо висновки й ми? Адже нічого надскладного і нічого надприродного не потрібно. Кожного державного лідера мають оточувати професіонали, а не політичні фантазери чи ставленики політичних космополітів-мародерів. Кожний державний лідер повинен заохочувати боротьбу ідей, а не компромат. Кожний державний лідер повинен не тільки брати на себе відповідальність, а й відповідати за отриманий результат. А всі разом — діяти за М.Грушевським: «Єднатися, концентруватися, а не ділитися, не розбігатися». Від редакції. Замість ілюстрації

Про те, які нинішні українські зовнішньополітичні пріоритети й чим вимушені займатися останнім часом наші посли за рубежем, яскраво свідчить циркуляр, підписаний 10 лютого міністром закордонних справ Володимиром Огризком і розісланий керівникам 31 диппредставництва України (при ЄС, у країнах Євросоюзу, США, Росії, балканських країнах і Молдові) із позначкою «НАДТЕРМІНОВО!»

Що ж сталося? Невже над Україною нависла якась страшна загроза — наприклад, хтось готується піти на нас війною, або стихія, що розбушувалася, може забрати життя українських громадян — загалом, щось таке, що вимагає невідкладної допомоги з боку наших основних закордонних партнерів? Слава Богу, ні. Заради чого ж тоді українські посли повинні «надтерміново» потривожити офіційних осіб «на максимально високому рівні» у країнах перебування?

В циркулярі МЗС № 101/30-078-34 від 10.02.2009 р. «Щодо розгляду РНБО питання енергетичної безпеки України», підписаному міністром, йдеться: «Надсилаємо матеріали брифінгу Першого заступника Секретаря Ради національної безпеки і оборони України С.Б.Гавриша за підсумками засідання РНБО України 10 лютого 2009 р. (додається). Доручаю особисто організувати роботу по донесенню основних положень брифінгу до офіційних чинників країни перебування на максимально високому рівні, а також до місцевих засобів масової інформації. Про виконану роботу прошу інформувати Департамент секретаріату Міністра до 15.00 (за київським часом) 11 лютого 2009 р.»

І додаток такого змісту (стилістика та орфографія оригіналу збережені):

Брифінг Першого заступника Секретаря РНБО України С. Гавриша

(10 лютого 2009 р.)

Матеріали і рішення засідання Ради національної безпеки і оборони, присвяченого невідкладним заходам щодо забезпечення енергетичної безпеки України, попередньо носили закритий характер і містили таємну інформацію. Про це були попереджені члени РНБО, в тому числі Прем’єр-міністр та інші учасники засідання.

Відтак, Прем’єр-міністр, роблячи заяви для преси щодо перебігу засідання, порушила закон. Зміст цих заяв не відповідає ані меті засідання, ані ходу дискусії, ані змісту документів. Такими є заяви Прем’єр-міністра про те, що: РНБО нібито розглядає можливість повернення компанії «РосУкрЕнерго» на український газовий ринок; має намір зобов’язати уряд денонсувати нові газові угоди з Росією; «РНБО є прикриттям для корупційних оборудок у енергетичній сфері».

«Хочу від імені РНБО і від себе особисто заявити, що це не відповідає дійсності і, змушений визнати, є брехнею. Ці теми взагалі не порушувались під час дискусії», — заявив Степан Гавриш. Він пояснив, що метою засідання РНБО було надати уряду можливості розширити дискусію за участі Президента і парламенту для створення антикризової програми з подолання ситуації, яка склалася в енергетичній безпеці України.

«Ми вважаємо, що загрози енергетичній безпеці досягли максимуму після підписання газових угод. Тому, не записуючи це формально, ми констатували економічну невигідність і недоцільність дій уряду під час підписання газових контрактів і невідповідність самого переговорного процесу і його результатів директивам, які були узгоджені з Президентом і прийняті Урядом», — сказав перший заступник секретаря РНБО.

Він заявив, що РНБО, відповідально оцінюючи стосунки з РФ і «Газпромом», розуміє, що угоди укладені і не можуть бути ніяким чином скасовані.

«Прем’єр-міністр діяла недобросовісно і неадекватно ситуації, яка мала місце на засіданні РНБО, і надала інформацію, яка є обманом і не відповідає дійсності», — підсумував Степан Гавриш.

Залишається тільки поспівчувати українським послам, змушеним пояснювати «офіційним чинникам» «на максимально високому рівні», who is mister Gavrish, чому його брифінг є приводом тривожити ці самі «чинники», доступ до яких навіть найсумлінніший посол може отримати лише кілька разів на рік, а головне, розповідати вищому керівництву країн перебування про те, що прем’єр їхньої власної країни, як вважає Mr. Gavrish, є «обманщицею» і «брехухою».

А керівництву МЗС нам залишається нагадати, що своїм циркуляром воно штовхає своїх підлеглих на протиправні дії. Оскільки законом України про державну службу держслужбовцям заборонено як «брати участь у діях, що суперечать національним інтересам України, ускладнюють функціонування державних органів», так і «виявляти всупереч інтересам справи упередженість або прихильність до будь-якого підприємства, установи, організації, органу, об’єднання громадян або конкретної особи».

ВКонтакте Buzz Live journal Facebook Twitter

Знайшли помилку в тексті? Виділіть її мишою і натисніть CTRL+Enter
Лист у редакцію
Ви не авторизувались.
Якщо у вас вже э обліковий запис ВКурсе.ua, увійдіть або зареєструйтесь.
ваш коментар:

Читайте також:

Українські банки зобов'язали жорсткіше перевіряти операції клієнтів

29 травня 2017, 14:17

Європа шукає гроші на реформи в Україні

26 травня 2017, 15:35

Банкам заборонили огульно штрафувати українців

17 травня 2017, 15:55

Останні новини за сьогодні: