Новини / Аналітика / Небезпечні зв’язки
13 березня 2008, 08:49
Розмір шрифта: А А А

Небезпечні зв’язки

Небезпечні зв’язки, фестиваль архівного кіно, Білі Стовпи, Держфільмфонд Росії
Небезпечні зв’язки

Ну от, ще один фестиваль архівного кіно відбувся у підмосковних Бєлих Столбах. Його щорічно проводить Держфільмофонд Росії (у минулому СРСР) — один із найбагатших за колекцією фільмів архівів світу. Чимало, до речі, у його схронах і українських стрічок. Архівний фестиваль — це може видатися нонсенсом, адже не можуть змагатися між собою картини минулих епох. А вони й не змагаються — мирно співіснують на екрані. Загалом мирно живуть тут і приїжджі — критики, історики кіно, режисери. Хоча іскри іноді проскакують…

«Не будь же ти дріб’язковим…»

Традиційний для «Бєлих Столбов» (так власне і називається фестиваль) круглий стіл цього разу був означений так: «Російське кіно і світовий кінопроцес: інтеграція, взаємодія чи паралельне існування». Доволі академічне формулювання, та й розмову мали вести професор Кирило Разлогов та ще один гуру архівістів та кінознавців — Володимир Дмитрієв. Одначе ж «для затравки» дозволили висловитись класику Нiкiтi Мiхалкову. Ну і…

А треба знати, що московські критики та журналісти у більшості своїй не люблять Мiхалкова з усією родиною і причетом. Відома епіграма про Мiхалкових, які «повзуть тілом Росії», — це ще квіточки. Та й сам режисер уміє підлити масла у вогонь. У Столбах він не уникнув звичних пасажів. Грізно подивившися в зал, одразу запитав, чи є серед нас дві дами-журналістки ім’ярек? Йому відповіли, що ні — немає і не передбачається. Мiхалков скрушно похитав головою: а як хотілося йому побачити тих дамочок, зазирнути в очі. Дістали вони його сіятельство, ох дістали! Ну, паразити… Бо їх дiймає (подам в оригіналі) «уничижительное желание вырасти самому на теле другого». П’явки себто, кров п’ють класиків — і «несть им числа». Бо ж є видання, пояснив далі Мiхалков, котрі добряче налякають, коли напишуть про нього добре. Означатиме: щось негаразд у ньому, якась пошесть завелася. А, цитую далі метра так само в оригіналі, «за мною стоит моя земля и моя страна. Я хотел бы предупредить оппонентов: ничего не добъетесь, я буду делать то, что делаю». У відповідь хтось несміливо пискнув, що й за ними ж якась земля…

Посеред паузи пролунав голос президента Гільдії кінокритиків Росії Віктора Матізена. Він висловив обгрунтоване здивування тим, що Мiхалков так заповзятливо наступав на якихось невідомих (навіть йому, лідеру усіх кіножурналістів) дівчат. І порадив: обирайте суперників у своїй ваговій категорії… Режисер не погодився: він давав одкоша деструктивізму, який руйнує самі основи життя. Ну, отак… Матізен правив своєї і перейшов на «ти»: ну чого ти, Нікіта, буваєш таким дріб’язковим? Та ти ж великий ніби… Мiхалков аж захлинувся: «Это я мелочный?». І справді, товариш не розуміє: за людиною стоїть цілісінька країна…

Далі трапилося так, що увагу режисера звернули на стенд, що стояв поруч. «Опасные связи» — про стосунки КГБ і радянських кінематографістів у вікопомні часи. Одначе Мiхалков зрозумів, що йдеться про небезпеку зв’язків із закордоном. А що, нормальний хід думок. Далі пішов майстер-клас з патріотичним ухилом. Було пояснено: як треба коли й брати з кого приклад, так з американців. Вони чужого не бачать і бачити не хочуть — тільки своє кіно дивляться. Чхати вони хотіли на всіх і вся. Так належить робити й росіянам. І не гризтися тим, купують їхнє кіно за кордоном чи ні. Народу в Росії багато, будь-який фільм може окупитися — тільки би з професією було гаразд, із патріотизмом на додачу.

Мiхалков примружився: мабуть, тієї миті йому знову забажалося подивитися в очі отим самим нехорошим дамам. І, нарешті, почав говорити про речі неспростовні. Упродовж останніх років рівень професіоналізму кінематографістів упав нижче плінтуса. Багатьох розбестило «мило» — робота над серіальним «продуктом». Косо, криво, аби живо… Актори в тих серіалах — подивишся, так ніби й правдоподібно грають свої рольки, одначе це більше скидається на безкінечну і беззмістовну пісню степового джигіта. Немає глибини, не шукаються підтексти, не програються нюанси. І так у всьому. Реквізит — несуть у кадр все, що під руку трапиться: яка ж різниця? Та, бачте, різниця є. Простий приклад — офіцерська сумка (напевно, що приклад зі зйомок фільму «Утомленные солнцем 2», над яким працює Мiхалков). Коли в ній чимало потаємних кишеньок і гудзиків, то акторові це може допомогти знайти безліч нюансів поведінки свого персонажа. А не так — ухопив до рук, попозував перед камерою — та й по всьому…

У нас, говорив далі режисер, виходячи на інший рівень розмови, замість шукати своє — мавпують зразки чужого. А що в підсумку? «Нічна варта» («Ночной дозор») чи «Вовкодав» — що, хтось помітив їхню присутність на Заході? Ну хіба що запам’ятався «дозорський» бенкет-прийняття в Канні… Одначе, похопився Мiхалков, найважливіше — аби фільм збирав гроші по кінотеатрах у своїй країні. А там уже — як Бог дасть, зарубіжний. Утім, попри те, що «Іронія долі. Продовження» касу взяла, режисерові симпатії не завоювала. Він пояснив усе виключно можливостями 1-го російського каналу вести рекламну кампанію. З цим важко погодитись: коли б не було легендарної аури автентичної рязановської «Іронії…» — жодна реклама не допомогла б.

Слухали Мiхалкова уважно, дехто навіть (і я в тому числі) щось записували. Закінчилося це для мене погано. Уже опісля круглого столу до мене підійшла одна із московських гранд- дам і з ненавистю повідомила: подивована тим, що я не тільки слухав, а й конспектував цього… цього… Далі пішли слова, які я не цитуватиму.

Усе ж таки, як любов, так і її протилежність — речі загадкові. Здавалося б, пишатися треба оскароносцем Мiхалковим, чий імідж і чиї фільми є однією з визнаних «вітрин» (і достойних, визнаймо це) Росії. Аж ні. Почасти винен сам режисер… Чого вартує одна лишень його недавня кампанія на підтримку Володимира Путіна — без церемоній і «взахльоб». Ну такий він… Одначе ж попри все — митець, і справжній.

Вузьке й широке

Щодо справжності ніяких сумнівів не викликає й актор Олексій Петренко (грандіозний реєстр ролей — від Григорія Распутіна в «Агонії» й незабутнього фронтовика в «Двадцяти днях без війни» до останньої роботи у того ж Мiхалкова в картині «12»). Коли Петренко вийшов на сцену у Бєлих Столбах і прочитав монолог Сатіна із п’єси Максима Горького «На дні», зал застогнав від захоплення. Зал, у якому було стільки кінематографістів, пройняти яких чимось важкувато. Його не відпускали зі сцени, і тоді він розіграв капусницький етюд, героєм якого став гендиректор Держфільмофонду. Ну, акторище!

Петренко, як відомо, родом із України, з Чернігівщини. Невдовзі, 26 березня, у нього ювілей — 70 років. Добре, якби Україна пошанувала його так само, як шанує Росія. Закінчивши колись Харківський театральний інститут і попрацювавши у Запоріжжі та Донецьку, Петренко виїздить до Ленінграда й ось уже понад сорок років живе та працює в Росії (останні роки — в Москві). Одначе ж півторагодинне інтерв’ю мені давав чистісінькою українською мовою. Пояснив: з батьками, яких забрав до себе (вони й поховані у російській землі), говорив українською… І, легенько зітхнувши: «Сказати по правді, ніякою іншою мовою вони й не говорили». Козацька душа, і стать, і темперамент чоловічий який! Це сьогодні, у «поголубілому» (даруйте політнекоректність) навіщось світі, помічаєш з якоюсь ностальгією.

Уже багато років український режисер Віктор Гресь хоче зняти «Тараса Бульбу» з Петренком у головній ролі. Та все не складається. Як там воно зараз? Петренко відповідає серйозно, добираючи слова. Йому видається, що майбутній фільм мусить бути максимально близький до оригінала. Авторське свавілля тут ні до чого. Та й краще би знімати російською… Не тому, що російська, а тому, що нею писаний твір — самим Гоголем, який ще до настання епохи кіно мислив кінематографічно.

А щодо Мiхалкова… Петренко знявся у нього в «Сибірському цирюльнику», тепер у «12» і в «Утомленных солнцем 2» (уже оголошено: прем’єра відбудеться за два місяці, 9 травня). Там ролі для актора не було, але Мiхалков написав спеціально для нього 60-річного лейтенанта… Петренко не погодився: коли людина у шістдесят ще лейтенант — то це ж дебіл якийсь. Переписали — вийшов літній інтендант, який доволі швидко гине по фільму. Це вже знято… «Матеріал я не бачив…— говорить актор. — Та взагалі не люблю дивитися на себе екранного. От не люблю, хоч скільки років уже знімаюсь…». А Мiхалковим-режисером захоплюється: професіонал, який досконало знає все в кіно. «Він же навіть операторові може сказати: ні, тут треба інший об’єктив. Той посперечається, а потім визнає — твоя правда».

Втім, Мiхалков — «у ньому є все». Ну, широка людина. Здається, Достоєвський говорив: «Широк русский человек, хорошо бы его немного сузить». Сам Петренко почувається і українцем, і людиною російської культури. Хоча вважає, що той вишкіл, який дістав у харківські студентські літа, досі дає позитивні наслідки, досі проростає в ньому.

Живі! живіть!!

Тільки наприкінці фестивалю з’явився його президент, ще один класик Марлен Хуциєв. Усі знають «Весну на Заречной улице», зняту в Одесі 50 років тому. А й досі фільми знімає — хоча уже за вісімдесят. Втім, робить це вкрай повільно. Уже років із п’ять я зустрічаю його одним і тим же запитанням: «Марлен Мартынович, когда же фильм будет?» — «Ну, ты же знаешь, с этими деньгами все незадача, они постоянно заканчиваются». І от нині уже монтаж. Значить, горизонт близький. Одначе режисер не такий оптимістичний — ще попрацює. А фільм про Льва Толстого та Антона Чехова — їхні взаємини, їхню епоху, яку Хуциєв страшенно любить. Іноді здається — він і сам звідти, і тільки дивом утрапив до нас із вами.

Насамкінець трохи смішна історія. Уже вдома, у Києві, в одному з наших біографічних довідників, я вичитав, що відомий російський актор Геннадій Юхтін… помер 1997 року (конкретнішого датування не було). То кого ж це я бачив у Бєлих Столбах? Більш того — навіть сфотографував. На одній із фотографій він навіть привітно махає мені рукою. Ніяк на небіжчика не схожий… Ще і ще раз: перевіряймо факти. А то доброго і талановитого чоловіка (зіграв у кіно понад сто ролей, у тій же «Весні…» хуциєвській) оголошують таким, що зійшов з «круга». Втім, кажуть, що коли передчасно оголошують про чиюсь смерть, то це вірна ознака довгого життя. Чого я й бажаю і Юхтіну (30 березня йому виповниться 76), і усім добрим людям.

ВКонтакте Buzz Live journal Facebook Twitter

Знайшли помилку в тексті? Виділіть її мишою і натисніть CTRL+Enter
Лист у редакцію
Ви не авторизувались.
Якщо у вас вже э обліковий запис ВКурсе.ua, увійдіть або зареєструйтесь.
ваш коментар:

Читайте також:

Африканці проведуть український етно-фестиваль

9 березня 2017, 10:08

5 місць, які варто відвідати в Україні в серпні

3 серпня 2016, 10:47

Мінфін: Аудитори та бухгалтери повинні повідомляти про підозрілі операції

10 лютого 2016, 16:27

Останні новини за сьогодні: