Новини / Аналітика / Лист додому
16 лютого 2008, 09:56
Розмір шрифта: А А А

Лист додому

Лист додому, Італія, друга батьківщина, притулок, чужина
Лист додому

Люба моя сестричко! Дуже скучила. Тому і сіла писати тобі.

І не кажи мені, що не пройшло й тижня, як я повернулася з дому до Італії! О, ця Італія… Благословенна й огидна. Друга батьківщина й осоружна чужина. Дала нам притулок, але так і залишилася мачухою. Багато чого навчила, але ж якою ціною!

Ти пам’ятаєш, як я вперше приїхала додому у відпустку? Після двох років, перших і найважчих. Ви з мамою тоді не спали всю ніч, усе підчикували мене. Мама кілька разів гріла вечерю, щоб її кохана доця поїла гаряченького.

Бідна наша мамуся!

А я, пам’ятаю, була так схвильована, що ту останню ніч в дорозі в автобусі не змогла заснути ні на хвилину. Ось вже кордон, ось — Львів, нарешті — Тернопіль, Хмільницький… Ще трохи, ще годинку—дві… Водії, що звикли вже возити таких як я, кепкували: «Та не скачи так, автобус заносить!»

І ось нарешті — я вдома! Автобус підкотив до нашої хати під ранок. Пам’ятаєш, як ми стояли на порозі пригорнувшись, і плакали. А наш Шаруня скакав навкруги й весело гавкав. Упізнав мене, рідненький мій собацюра! Ми проговорили тоді цілий день, забувши про вечерю, що перекинулася на пізній сніданок.

А потім, ти пам’ятаєш, сестричко, як ми з тобою та з дітьми, що приїхали з Києва, пішли прогулятися нашим містечком, тримаючись за руки, як у дитинстві. Здається, готова була кинутися на шию кожному зустрічному знайомому. Та раз по раз наштрикалася на сторожко-прохолодне: «То що, краще там в тій Італії?» — або: «Непогано виглядаєш, зразу видно — добре тобі там». Або: «Як я тобі заздрю — весела, гарно вдягнена!»

…І не поясниш, чого весела — тому що вдома, нарешті. Ні, ми з тобою, здається, намагалися пояснити щось. Але почувши чергове: «ЯКЩО ТАМ ТАК ПОГАНО — ТО ЧОГО ЇДЕТЕ ЗНОВУ?» — знітилися.

Цю фразу, на різні лади повторювану, я чула потім не раз і не два. Та нехай би вдома — від мало обізнаних, змучених безгрошів’ям, зневірених у завтрашньому дні. Але який був мій превеликий подив, коли почула цю сакраментальну сентенцію з вуст високопоставленого українського чиновника, що перебував у складі урядової делегації в Римі! Українські жінки, якi оточили його, намагалися обурено пояснити, що від добра добра не шукають, що, вочевидь, не все гаразд у власному домі, якщо так багато українців шукає вихід у світах, що ніхто з власної волі не хоче тікати із своєї хати. Але як же бути, коли дітей треба нагодувати, вдягнути, а в найкращому випадку — дати освіту. Де заробити гроші? Підкажіть нам — і ми всі повернемося!!!

Та здалося мені, марно все це було йому пояснювати. Так само, як і в деяких наших з тобою знайомих, уявлення про Італію базуються на двох-трьох одежинах, що їх заробила після років (!) заробітчанства, так і в цього високопосадового хлопця, який приїхав до Риму з екскурсією, сприйняття Італії — тільки як море, сонце, пальми, Колізей, музеї Ватикану. А фрукти, а овочі круглий рік! Чому би тут не жити!

Моя рідна сестричка! Ти не уявляєш, як я тобі вдячна, що ти силоміць засадила мене за свій комп’ютер та розпочала вчити найпростішому. Незважаючи на мій лемент: «Я ніколи цьому не навчусь! Та й навіщо воно мені потрібно там! Я ж там — прибиральниця!» Дякую тобі за терпіння, з яким ти умовляла мене: «То не весь вік ти маєш бути прибиральницею, час і про майбутнє подумати».

Так ось, послухай, що я цікавого відшукала в Інтернеті:

за грудневими даними МЗС України, нині за кордоном працюють 5 (п’ять) млн. — 18,3% працездатного населення країни. В Італії — 600 тисяч. Та зразу треба обмовитися, що це — офіційні дані, громадські українські організації в Італії мають цифру майже вдвічі більшу, адже скільки людей їде без документів, нелегально, тобто необлікованих.

А ось ще цифри, знову ж, відкопала в iнтернеті. За даними соціологічних опитувань, проведених івано-франківськими журналістами, 87% жінок-заробітчанок за час перебування в Італії жодного, ти чуєш, жодного! разу не зверталися до лікарів; а у 82% стан здоров’я значно погіршився. І ще одна, як на мене, жахлива цифра: за інформацією генконсульства в Мілані — майже удесятеро почастішали випадки, коли в Україну доводилося відправляти жінок-заробітчанок зі значними психічними зрушеннями.

Тільки благаю тебе! Ні в якому разі не кажи нічого мамі! Заховай листа, викинь, спали — але зроби так, щоб не додавати їй страждань.

А мені, аби підтвердити ці дані, не обов’язково читати довідку генконсульства в Мілані — на свої очі бачила такі випадки в Неаполі.

І неодноразово.

«То вам же за це платять!» Ти пам’ятаєш, люба, це сказала наша сусідка, що прийшла подивитись, які одежини я привезла із Італії. Для годиться, звичайно, запитала: «Ну як там тобі, добре?» А я, наївна, й почала розповідати, як там нам. Мабуть, я зруйнувала її особисті уявлення про чудову країну, тому що вона раптово пішла, кинувши з порога: «І чого ти жалієшся, вам же за це платять!»

Так, платять, але яка ціна тих грошей?

Пам’ятаєш, як ми потім зателефонували до твоєї однокласниці, яка після шести років тяжких заробітків нарешті повернулась додому. Подругу не застали, відповіла її мати, та ще був удома дорослий син. Після обов’язкових «передавайте привіт» мама нашої подружки поцікавилася: «Ну, а ти, ще лишаєшся в Італії?» — і, не дочекавши моєї відповіді, швиденько почала радити: «Ой, не вертайся сюди, сиди там в тій Італії, скільки можна. Тут вижити важко!»

…Каюся…негарно кричати на старших, ще до того на малознайомих. Але я й не зчулася, як уже лементувала в трубку: «А ви спробуйте самі хоч рік тут побути, перш ніж радити! Та хіба ж ви не бачите самі, якою повернулася ваша дочка додому? Вважаєте тут їй медом, доводилося працювати по десять годин на добу? А те, що гроші нам платять — то хіба ми їх бачимо, ті гроші? То ж ви, наші сім’ї, живете на ці гроші, а ми тут — так саме, як і вдома — вдягаємося у «секонд хенд» та їмо що дешевше, а живемо — в собачих умовах!»

Люба моя сестро, ти ж лікар. Тоді ти мене відпаювала заспокійливим. Але тепер, через багато часу, скажи мені правду. Як ти вважаєш, мабуть — таки й мене не обминули значні психічні зрушення.

Ти пам’ятаєш Андрія, мого колишнього однокласника? Того, що майже двадцять років тому повернувся додому з Афганістану? Тоді ми ще не знали, що там iз ним було. Служив та й служив. Щоправда, повернувся він якийсь дивний. Мовчазний, завжди насуплений. Потім у нього були проблеми з роботою, із сім’єю, з колишніми знайомими… Потім — наркотики. Ми тоді ще дружно дивувались та засуджували. А тобі в твоєму медінституті вже тоді щось пояснювали. Саме від тебе я тоді вперше почула: «афганський синдром». Йшлося про болісне адаптування вдома, на Батьківщині солдат-афганців.

А ти знаєш, чого це я зараз згадала про Андрія? А тому, що теперішні проблеми жінок-заробітчанок навдивовижу дуже схожі із тими, що долали такі, як Андрій, після повернення додому. Прийшов, мабуть, час почати говорити про «італійський синдром». Тільки не подумай, що це мій особистий метафоричний новостворений вислів. (Хай живе Інтернет!) Уперше про «італійський синдром» як про медичний діагноз заговорили психіатри всього кілька місяців тому. Тепер уже про це говорять психологи, соціологи, аналітики. Виявляється, в останні роки серед наших заробітчан (до речі, не тільки серед жінок, і не тільки в Італії) поширилось явище, коли, повернувшись до омріяної домівки, людина через якийсь час знову збирається у світи. Здається, чого б це?..

Коли я була вдома, то кожний другий знайомий після запитання: «Ну то як там в Італії, добре?», — не діставши радісно-стверджувальної відповіді, починав розповідати, як «одна знайома живе в Італії з старою бабцею, за квартиру не платить, за їжу — також, роботи небагато… Ну просто як сир у маслі!» А потім — обов’язкове наївне-риторичне запитання: «А чому ти так не хочеш? Навіщо ж так тяжко працювати, якщо існує такий легкий та приємний спосіб заробити?»

Ти розповідала мені, що й тобі ставлять таки самі запитання після мого від’їзду. Питаєш, що відповідати? Так ось, можеш так і пояснити.

Така робота в нас у Неаполі називається «день і ніч», тобто «notte-giorno». А тепер нехай уявлять: жінка, яка працює саме так, змушена 24 години на добу жити тільки життям чужим, забути про свої звички, смаки, освіту, духовні та національні цінності, родинні зв’язки…ПРО ВСЕ! Це означає, що тижнями, а інколи й місяцями вона не чує жодного слова рідною мовою, не їсть звичної їжі, не бачить знайомих облич. Дрібниці? Так, дрібниці, якщо відбувається це кілька днів. А місяцями? А роками?.. Вдома цю ситуацію неможливо «програти», хіба що в сурдокамері, де проходять випробування майбутні космонавти. Тому що така робота — «день і ніч» передбачає неможливість вийти на двір (а іноді й — з кімнати), коли захочеш. Існують певні години, коли сучасна невільниця може бути вільна — в четвер з 14.30 до 18.00 та в неділю з 11.00 до 18.00. А весь інший час жінка має бути цивілізованою освіченою терпеливою європейською рабинею по догляду за примхливим, здебільшого з психічними відхиленнями, італійським довгожителем. Як невесело шуткують тут наші жінки: «До нормальних нас не беруть». Треба ще додати, що італійські медики й не думають замовчувати той факт, що кожен другий новонароджений вже має до десяти відхилень психіки й потребує лікування. Чи ті відхилення з роками кудись діваються? Дзуськи!

Жінка-заробітчанка за таких умов замикається на невеличкому просторі квартири й зациклюється тільки на своїх думках та емоціях. А чужий світ активно починає проникати в особистість, яка чинить опір насильницькій асиміляції.

Пам’ятаю, як перші місяці в Італії, працюючи у тієї своєї 94 річної баби Ассунти, якавже кілька років не впізнавала нікого з близьких, тільки кричала вдень і вночі, я ставала біля малесенького вікна і годинами розглядала ноги рідких перехожих на вулиці. Більше через те віконечко нічого не було видно. Через два місяці я вже кілька разів перечитала єдину книжку з якимсь дурним детективом, що ти мені дала в дорогу. Закінчувала і починала знову. Дочитувала до кінця — і знову починала з початку.

Найстрашнішими були недільні вечори. Мене всього на три години — з 15.00 до 18.00 по вихідним відпускали на вулицю, і я мчала, радіючи небу та сонцю, на місцевий майдан, де збиралися в неділю «наші». Дорога займала майже годину, ще годину — назад, отже — годину на спілкування. Повернувшися до хати, де діти моєї підопічної вже чекали на мене, щоб швиденько тікати до своєї домівки, я дивилась на стару, яка була схожа на мумію, — і розуміла, що довго я так не витримаю…

Тому, коли вперше в Неаполі побачила «наших», що живуть сім’ями в найманих квартирах в жахливих умовах і тяжко працюють, але — ВІЛЬНІ — вирішила, що краще недоїдати й тягати мішки, але на «день і ніч» я більше не піду. Моя голова мені ще потрібна.

Ти питаєш, а що казати, коли питають, чого ж ми знову повертаємось, коли там так погано?

Про це ми з тобою говорили не одну ніч, потайки від мами. Розмірковували, сперечались і — разом дійшли спільних висновків. По-перше, причини досить прозаїчні — фінансові. Діти ростуть, проблеми не вирішуються, а просто змінюються. Колись і я думала, що їду лише на рік—два. Ось виплачу борг за квартиру, трошки зароблю на перший випадок — і додому.

Дякую тобі ще і за те, що була з моїми дітьми ті перших два роки! Ти була їм і мамою, і подругою. Ти ніколи не давала мені й слова сказати, щоб подякувати тобі. Ось зараз пишу тобі, знаючи, що ти не переб’єш мене. Дякую, тобі, моя дорога сестричка! Дякую за все.

Але пройшло два роки… Випускні вечори, вступ до платних інститутів, раптове весілля, народження онуки… Тобто гроші, гроші й ще раз гроші. Та що я тобі це все нагадую, ти і сама все знаєш, мабуть, краще за мене.

Не є таємницею, що на заробітки їдуть ті жінки, поряд з якими вчасно не виявилось чоловіка, здатного вирішити фінансові проблеми її дітей. З чим-з чим, а з цим добром нам з тобою не дуже повезло. Та що це я про сумне! Хіба ми з тобою одні такі? Згадай більшість твоїх та моїх подружок.

Ось і змушені українські жіночки виконувати невластиву їм роль годувальника сім’ї.

А ще, знаєш, про що подумала, згадуючи про Андрія? Маємо, виявляється, схожі проблеми, коли повертаємося додому. Тільки тепер я зрозуміла, як йому було важко тоді. Повертаючись додому, ми ще надовго почуваємося «чужими серед своїх». Викинутими з рідного середовища. За час наших поневірянь життя пішло далі, діти підросли і віддалились, батьки постаріли, друзі й колеги пішли далі, влаштовуючись у зміненому житті. А ми — ми втрачаємо здоров’я, родинні зв’язки, кваліфікацію, стаж, впевненість у завтрашньому дні, професійні навички. Пам’ятаєш, в останній свій приїзд я наважилась піти до своєї школи, поговорити із колишнім директором. Я тоді не розповіла тобі всього. Сказала лише, що він залюбки візьме мене на роботу, якщо надумаю повернутися. Ні, я не обманювала, він так і сказав. Ви з мамою тоді так зраділи! Дійсно, час думати повертатися додому.

Не сказала я тільки вам тоді, що за сім років в Італії я «спустилась» із своєї вищої категорії до «спеціаліста», а це означає, що отримувала б у півтора рази меншу заробітну плату, ніж мої колеги, за ту саму ж роботу. Звичайно, ти скажеш, можна поїхати на курси підвищення кваліфікації, усе відновити, і через рік—два все буде як у всіх.

Так. Через рік—два. Але діти ще вчаться, а в моїй квартирі треба зробити хоч сякий-такий ремонт. Коли повернусь, за свою вчительську зарплату я нічого не зроблю.

Та й по секрету тобі скажу, лячно мені вертатися до школи. Забула вже все, програми змінилися, діти інші, а ця дванадцятибальна система!

Ось, такий «італійський синдром».

Перечитала я все, що тут тобі написала… Вибач за такий сумбурний лист. Подружки мої італійські кепкують: «Хто ж уже зараз листи пише? Ти ж і так через день—два дзвониш додому!» Але ти мене зрозумієш, по телефону — це не те. Поговорити хочеться. Уже вкотре повертаюся з відпустки до Італії, й завжди перші дні після повернення — найважчі. Так хочеться додому!

Передавай привіт усім нашим друзям. Міцно поцілуй маму.

До побачення, моя дорога сестричка! Твоя Оленка.

P.S. Зовсім забула! На другий день, як приїхала до Неаполя, зустріла Вікторію. Ти пам’ятаєш, ту, що приїхала через два роки після мене? Вона ще вийшла заміж тут за італійця років два тому. Пам’ятаєш? Гарна, причепурена. Зраділа, кинулась до мене.

«Приїхала знову? — питає. — А казала, що більше не повернешся!» І додала змовницьки: «Я тебе розумію. За стільки років звикли ми до цієї Італії, тягне вже сюди».

А я й не стала пояснювати, що не тягне мене зовсім. Ліпше сказати — Батьківщина виштовхує.

Про автора. Наталія Згодько закінчила Вінницький педагогічний університет, працювала вчителем, заступником директора з виховної роботи. 2001 року поїхала до Італії, щоб заробити на освіту для дітей. Думала, як вона розповідає, на два роки, а виявилося — минуло вже шість років. Півроку тому вийшла заміж в Італії. Постійно співпрацює з українськими ЗМІ, бере активну участь у роботі Асоціації українських жінок у місті Салерно.

Наталя Згодько

ВКонтакте Buzz Live journal Facebook Twitter

Знайшли помилку в тексті? Виділіть її мишою і натисніть CTRL+Enter
Лист у редакцію
Ви не авторизувались.
Якщо у вас вже э обліковий запис ВКурсе.ua, увійдіть або зареєструйтесь.
ваш коментар:

Читайте також:

Італійці вироблятимуть в Україні вітаміни

29 травня 2017, 19:01

Охочим стати жителями італійського села обіцяють 2 тисячі євро

12 травня 2017, 19:48

Італія призупиняє дію Шенгену

28 березня 2017, 19:54

Останні новини за сьогодні: