Знаєте, що, насправді, робить життя в нашій, не найгіршій на планеті країні некомфортним? Ні, не бруд на дорогах, не гоп-стоп в темних провулках і навіть не Гурвіц у кабінеті мера Одеси. Життя в нашій країні некомфортне через унікальну якість, яка властива, здається, тільки українській нації, людям, які проживають на обох берегах Дніпра, незалежно від національності, соціального статусу та релігійної приналежності. Якість цю зазвичай визначають як поведінковий стереотип «моя хата скраю», маючи на увазі колосальний пофігізм по відношенню до майже до всього, що не зачіпає людину особисто.

Сусід б‘є дружину? Моя хата скраю! Клумба біля парадного ось уже рік як засохла, а лавку на дитячому майданчику поламали вандали підліткового віку? Моя хата скраю! Горить будинок на іншій стороні вулиці?Моя хата з краю, дупу варто відірвати хіба що для того, щоб зняти дійство на мобільник. Парламент примудрився зробити державний переворот, скасувавши місцеві вибори? Пофіг. Моя хата скраю!

… Звідси і масова тіньова зайнятість, зарплати у конвертах — працівники та роботодавці лише роблять вигляд, що чимось зобов’язані державі, насправді ж, кладуть на неї з приладом; звідси масова неявка молоді на призовні пункти, звідси повторюються від виборів до виборів фальсифікації, які ніхто не хоче припиняти і так далі, і тому подібне. Та й держава наша живе за тим же принципом. Тільки робить вигляд, що комусь щось винна. Ось, наприклад, улюблена наша тема — мажори — багаті дядьки й тітки, а також їх синочки і донечки, влаштовують час від часу криваві ДТП на вулицях міст і сіл. Тільки в Одесі за останні два-три роки було більше двох десятків таких трагедій. І ніхто не сидить. Жертви — хто на кладовищі, хто в інвалідних візках, а винуватці, як один, визнані безневинними овечками… Це, хто б що не казав, результат дії тієї ж ментальності, що не дає українцям нормально платити податки …

Гра, суцільна гра, за якою нічого: ні думки, ні реальної дії! Україна — не держава, а суцільний театр абсурду в стилі Ежена Йонеско. Актори тут — представники економічної і політичної еліти, а народ, прості громадяни — або глядачі, або просто … реквізит.

Цим-то і обумовлений той факт, що жити мені тут некомфортно. Ну, хіба можна залишитися нормальною людиною, якщо кожен день чуєш стогони і зітхання: як, мовляв, у нас все не так, яка сволота чиновники (президент, прем‘єр, депутати, міліціонери, лікарі, — список можна продовжувати до безкінечності), — і усвідомлюєш, що все це — не більш ніж елемент гри, тому що реальних дій від зітхань не дочекаєшся, розуму в нього не вистачить навіть проголосувати проти головної «сволоти», не кажучи вже про те, щоб прибрати на власному сходовому майданчику? ..

Герої з тієї ж п’єси — юристи, які ні бельмеса не розуміються в праві, погано знають арифметику економісти, журналісти, які пишуть з граматичними і орфографічними помилками; недорікуваті політики, не відрізняють Північну Осетію від Південної Осетії, музиканти без слуху, поети без відчуття рими.

Країна неуків і пофігістів, хабарників і неплатників податків, ухильників, і гопників, що бачать сенс тільки в поглинанні пиваса і сємок. І зовсім не дарма одина з найпрестижніших професій у нас — фахівець з піару, кажучи простіше, піараст. Вміти пускати пил в очі — це так, це цінується …

Чи є майбутнє у цієї країни? Питання, відповідь на яке, слава богу, давати не мені. Майбутнє з'явиться тільки в одному випадку — якщо хоча б одна з частин нації усвідомлює, що треба БУТИ, а не здаватися, навіть якщо БУТИ означає повторити долю метелика, який дуже близько підлетів до вогню.