Новини / Аналітика / Спроба зняти «фільм» про «антирадянського Гайдая»
6 лютого 2008, 09:41
Розмір шрифта: А А А

Спроба зняти «фільм» про «антирадянського Гайдая»

 Спроба зняти «фільм» про «антирадянського Гайдая», фільм, Леонід Гайдай, кінематограф, цензура
Спроба зняти «фільм» про «антирадянського Гайдая»

Видатному комедіографові ХХ століття Леоніду Іовичу Гайдаю днями виповнилось би 85 років. Його фільми бачили сотні мільйонів глядачів. Але його ім’я, на жаль, сьогодні знають далеко не всі. Я маю на увазі не тих, хто цікавиться мистецтвом кіно, а звичайного, пересічного глядача. Неодноразово, коли заводив розмову про творчість Гайдая, наштовхувався на нерозуміння: «А хто це?» Починаю нагадувати: «Ви дивилися фільми «Пес Барбос і незвичний крос», «Операція «И», «Кавказька полонянка», «Діамантова рука», «Іван Васильович змінює професію»? — «Бачив, і не раз! Невже всі ці фільми зняв один режисер!?.. Та не може бути!..» — «Так, і «Не може бути!» — теж його фільм. А ще були «Самогонники», «Вождь червоношкірих», «Дванадцять стільців»…

Перша комедія Гайдая «Жених з того світу» вийшла півстоліття тому — у 1958 році. Остання — «На Дерибасівській хороша погода, або На Брайтон-біч ізнову йдуть дощі» — в 1992. Помер майстер кіно 19 листопада 1993 року. За 37 років творчості він зняв 18 фільмів, у тому числі 16 комедій. І хоча деяким із них уже понад 30—40 років, вони й досі популярні і залишаються частиною сучасної культури.

Леонід Гайдай був членом КПРС. Однак язик не повертається назвати його кіно ідеологічно заангажованим. У ньому не знайти цієї домішки. Більше того, висловлю, може, єретичну думку: фільми Леоніда Гайдая, на мій погляд, були антирадянськими. У тому сенсі, що не тільки не зміцнювали систему, а, навпаки, певною мірою руйнували її фундамент.

Не стану стверджувати, що автор це робив свідомо чи зумисне. Ні, його стихійний «антикомунізм» був виявом природного протесту розумної, мислячої, талановитої, небайдужої людини проти брехні і лицемірства системи.

Тому не слід намагатися уявити режисера у вигляді карикатурного «печерного антикомуніста», котрий «свідомо паплюжить радянську дійсність» і думає лише над тим, яку б шпильку вставити у свої фільми. Все інакше. Гайдай намагався творити смішне кіно, використовуючи найрізноманітніші прийоми: ексцентрику, жарти, трюки, гумор, пародію, іронію, сатиру… І політичну також. Висміював те, що бачив у житті. Висміював гостро, щиро, талановито. Талановито настільки, що висміювання «окремих недоліків нашого життя» набуло виразних рис несприйняття системи в цілому.

Не згодні? То перегляньмо разом деякі його фільми. І, можливо, ми створимо свій «фільм» — про Гайдая, який «між кадрами». Хоча й шукати нічого не варто. Все більш ніж очевидно. * * *

Гайдай починав із гострої антибюрократичної сатири — кінофейлетона «Жених з того світу», в якому Ростислав Плятт і Георгій Віцин створили яскраві образи радянських чиновників (Пєтухова С.Д. і Фікусова П.П.). (До слова, цей фільм сам режисер вважав одним із найкращих). Але сміх, як відомо, — річ дуже серйозна. Будь-яка влада у будь-якій країні сатири не любить і сміху боїться, бо знає: якщо сьогодні з неї сміються, то завтра захочуть іншої. Тож не дивно, що за цей фільм Гайдай був добряче битий критикою. Фільм скоротили, переробили і пустили в прокат «другим екраном» — щоб якомога менше глядачів його побачили. Стрес, якого тоді зазнав режисер, був настільки сильним, що він навіть зарікся знімати комедії. На щастя, цього не сталося, але надалі йому доводилося бути дуже обережним у виборі об’єктів для сміху. І, попри те, в його фільмах з’являються яскраві сатиричні образи представників, скажемо так, «керівних кадрів»: «виконроб Пал Степанич» (якого зіграв М.Пуговкін) у новелі «Напарник» та «директор бази Пєту-хов С.Д.» (В.Владиславський) в «Операції «И», «кербуд Варвара Сергіївна Плющ» (Н.Мордюкова) у фільмі «Діамантова рука», а також «представник громадськості Іван Васильович Бунша» (Ю.Яковлєв) в «Івані Васильовичі…». Є навіть керівник районного масштабу — «завідуючий Райкомгоспом тов. Са- ахов Б.Г.» (В.Етуш) у «Кавказькій полонянці». Пам’ятаєте їх?

Кадр із фільму «Діамантова рука»

Пригадуєте вбивчу характеристику радянського «кривосуддя»: «Да здравствует наш суд, самый гуманный суд в мире!» («Кавказька полонянка»), гасло: «Кто не работает, тот — ест». Учись, студент» («Операція «И») або «найстрашніше» прокляття: «Чтоб ты жил на одну зарплату» («Діамантова рука»), які вже давно стали афоризмами.

Згадаймо й інші дошкульні і гострі перлини гайдаївського гумору: «Так ведь кражи не будет. Всё уже украдено, до нас». «— Где этот чёртов инвалид? — Не шуми, я — инвалид!» («Операція «И»); «Студентка, комсомолка, спортсменка, наконец, она просто — красавица», «И бесплатная путёвка — в Сибирь» («Кавказька полонянка»); «Куй железо, не отходя от кассы», «Руссо турісто — обліко морале», «Управдом — друг человека», «Наши люди в булочную на такси не ездят» («Діамантова рука»); «Граждане, храните деньги в сберегательной кассе. Если, конечно, они у вас есть», «Нам, царям, за вредность надо молоко бесплатно давать», «Всё, всё, шо нажил непосильным трудом, всё же погибло! Три магнитофона, три кинокамеры заграничных, три портсигара отечественных, куртка замшевая… Три… Куртки». («Іван Васильович…»).

Можна навести й інші приклади політичної сатири у фільмах Гайдая, але я хотів би звернути увагу не тільки на те, з кого сміється режисер, а й на те, як він це робить.

Пам’ятаєте? «В то время, как наши космические корабли бороздят просторы Вселенной…»

Вам ця промова нічого не нагадує?.. То з чого ми сміємося насправді? З радянського будівельника — виконавця робіт? Але до будівництва наш сміх не має жодного стосунку. Ми сміємося з цієї промови, яка складається з суцільних штампів передовиць газети «Правда», і з того, хто їх промовляє. І чи не здається вам, що цей «виконроб» у виконанні М.Пуговкіна — геніальна пародія на типового радянського парторга: базіку, неробу і демагога, а його «лекція» — блискуча сатира на радянську брехливу пропаганду, ефективність якої теж очевидна: «Ну, ладно, давай бухти мне, как космические корабли бороздят… Большой театр» («Верзила»).

А сцена в «Діамантовій руці», коли Льолік (А.Папанов), прощаючись із Гешою (А.Миронов), тричі цілує його «взасос», не нагадує вам карикатуру на поцілунки між державними діячами, які, з легкої руки Л.Брежнєва, стали обов’язковим елементом офіційних зустрічей?

Характерно, що Гайдай досить часто примушує своїх героїв говорити гаслами, цитатами, пропагандистськими штампами.

Пригадайте: «— Народ хочет разобраться, что к чему. — Это естественно. — Законно. — Дело для нас новое, неосвоенное. — Точно, неосвоенное». («Операція «И»)

«— Вы не оправдали оказанного вам высокого доверия. — Невозможно работать. — Вы даёте нереальные планы. — Это, как его… волюнтаризьм. — В моём доме — не виражаться!» («Кавказька полонянка»).

Коли «Бувалий» (Є.Моргунов) мусить «для конспірації» бити по пиці свого колегу «Балбеса» (Ю.Нікулін), то він ще й демонструє при цьому «праведний гнів»: «А, проклятый расхититель социалистической собственности».

«Верзила» (А.Смирнов), який опинився перед реальністю покарання, різко змінює свій тон: «… — Шурик, Шурик, вы комсомолец? — Да. — Это же не наш метод. Где гуманизм? Где человек-человеку?… Поймите, Шурик, в то время, когда космические корабли, как вы знаете, бороздят…»

Як послухати «кербуда» Варвару Сергіївну, то це — просто втілена моральність і праведність: «Сами знаете, общественное дело прежде всего»; «А что делать? Пьянству — бой!»; «После возвращения «оттуда» ваш муж стал другим. Тлетворное влияние Запада! …».

Пильний «представник громадськості» Іван Васильович, який постійно стежить за порядком в «будинку високої культури побуту» та за своїми сусідами, так і сипле «правильними» словами, які свідчать про його «високу громадянську свідомість» та «активну життєву позицію»:

«Вы своими разводами резко снижаете наши показатели. От лица общественности я прошу вас повременить с разводом до конца квартала»; «Я вас прошу: заявите, заявите, а то мы сами заявим»; «Уйти в прошлое? Такие опыты нужно делать только с разрешения соответствующих органов»; «Одумайтесь, товарищ Тимофеев, прежде чем, понимаете ли, увидеть древнюю Москву без санкции соответствующих органов»; «Имейте в виду, мы будем жаловаться на вас в соответствующие инстанции».

Мова «товариша Саахова» — суцільний набір цитат з газет та виступів на партзборах: «Вы сюда приехали, чтобы записывать сказки, понимаете ли, а мы здесь работаем, чтобы сказку сделать былью, понимаете ли…»; «Да, плохо мы ещё воспитываем нашу молодёжь. Очень плохо. Удивительно несерьезное отношение к браку»; «Большое спасибо за сигнал. На этом отдельном отрицательном примере мы мобилизуем общественность, поднимем массы…»; «Это наш гость. Важно вылечить, важно вернуть обществу полноценного человека, да. Торопиться не надо»; «Аполитично рассуждаешь, аполитично рассуждаешь. Клянусь честным словом. Не понимаешь политической ситуации…».

Коли «запахло смаленим», він співає вже інші арії, але з тієї ж опери:

«Я требую, чтобы меня судили по нашим, советским законам! … Клянусь, я больше не буду. Позвольте мне пойти в прокуратуру. Ну разрешите мне сдаться властям».

І хоча у фіналі він опиняється на лаві підсудних, у нас немає сумнівів у його подальшій долі. «Гражданин судья, а он не может сесть!» — ця фраза має два значення: одне, пряме і явне, — не може, бо сіль, а також інше, приховане й переносне, — такий «птах» не може «сісти», не той калібр. (Взагалі, «товариш Саахов» — цікавий персонаж. Придивіться до нього уважніше. Його зовнішній вигляд, одяг, поведінка, манери, характерний акцент нікого не нагадують? Нагадують! То хіба це не «антирадянщина»?)

Разюча невідповідність між «правильними» словами і неправедними справами викликає сміх глядача і є класичним комедійним прийомом, який дозволяє більш об’ємно змалювати образ, виявити його справжню сутність. * * *

Але далі починається найцікавіше. Глядач, непомітно для себе, починає сміятися не тільки з комедійних персонажів, які говорять «правильними словами», а й із самих цих «правильних слів». Сміючись із «виконроба» чи «товариша Саахова», ми заодно сміємося і з тих словесних штампів, якими вони послуговуються.

Більше того — виникає інша якість: партійні гасла і пропагандистські штампи стають невід’ємною частиною образів брехунів, нероб, лицемірів, демагогів, донощиків, злочинців. І в такий спосіб уся комуністична ідеологія стає об’єктом політичної сатири.

Гайдай примушує посміхатися. Він виробляє у глядача умовний рефлекс на комуністичну пропаганду. Об’єктом нашого сміху стають штампи радянської журналістики: «… Тема лекции: «Нью-Йорк — город контрастов». — А я не был в Нью-Йорке. — А где же вы были? — Я был в Стамбуле, в Марселе. — Пожалуйста, «Стамбул — город контрастов». Какая разница». (Справді, яка різниця. Хоч би про яке закордонне місто писала радянська преса, воно завжди було «містом контрастів».) Ми сміємося над «оригінальним» використанням Гешою і Льоліком піонерського гасла: «Клиент дозревает. Будь готов! — Усигда готов! Идиот!» І навіть над трафаретними висловами радянської критики: «Ты жизнь видишь только из окна моего персонального автомобиля, клянусь честным словом» (товариш Саахов).

А потім, коли людина читає газету, слухає радіо, дивиться телевізор і вкотре наштовхується на ці пропагандистські штампи, вона згадує, як вони прозвучали в улюбленому фільмі, і … все — «правильні» слова викликають посмішку.

(З власного досвіду: коли доводилося чути «з високих трибун» слова про те, що «человек человеку — друг, товарищ и брат», «основной принцип социализма: кто не работает, тот не ест», — згадувався «напарник» з «Операції «И». А коли говорили про моральне обличчя будівника комунізму, то це теж «чомусь» викликало посмішку, бо з пам’яті виринало: «Руссо турісто! Обліко морале! Ферштейн?»)

Після фільмів Гайдая заяложені штампи і кліше радянської пропаганди набували протилежної якості — вони вже нікого не переконували, а, навпаки, викликали сміх. Люди сприймали з посмішкою і самі ці слова, і тих, хто їх промовляв.

То хіба це не антирадянщина? Примусити явно не позитивних героїв розмовляти штампами радянської пропаганди і комуністичними гаслами, викривши таким чином їх справжню лицемірну сутність, — хіба це не антирадянщина?

Характерно, що позитивні герої фільмів Гайдая не промовляють банальних істин, до того ж вони більше люди діла, ніж слова. Вони можуть говорити смішні слова, але серед них немає ідеологічних штампів. * * *

У 70-ті роки в СРСР відбувається «закручування гайок», посилюється тиск цензури. Навіть класичний «Ревізор» М.Гоголя вже сприймається як «антирадянщина» — фільм «Інкогніто з Петербурга» зазнав жорсткої критики, був добряче порізаний ножицями редакторів (навіть гоголівські слова «Нечего на зеркало пенять, коли рожа крива» викинули).

У ці роки Л.Гайдай відходить від сучасних тем і ставить екранізації. Але зверніть увагу, кого саме екранізував Гайдай. Заборонених при Сталіні авторів: «білогвардійця» М.Булгакова, «пошляка і подонка літератури» М.Зощенка (як його назвали в постанові ЦК ВКП(б) 1946 р. «О журналах «Звезда» и «Ленинград»), роман І.Ільфа та Є.Петрова «Дванадцять стільців», що його А.Фадєєв у 1948 році назвав «книжкою пасквілянтською і наклепницькою». (До речі, повість Майю Лассіла «За сірниками» стала відома в СРСР завдяки перекладу М.Зощенка). Не буду стверджувати, що Гайдай робив це навмисно, але такий вибір не був випадковістю.

Якщо говорити про фільми 70—80-х років у цілому, то рівень критичності в них значно нижчий, але, незважаючи на те, що фільми Гайдая тих років стали менш «антирадянськими», вони не стали більш «радянськими». Л.Гайдай так і не «поцілував пантофлю папі» і не став робити «ідейно правильних фільмів». * * *

За часів М.Горбачова Л.Гайдай зняв ще дві комедії: «Приватний детектив, або Операція «Ко­операція», «На Дерибасівській хороша погода, або На Брайтон-біч ізнову йдуть дощі», в яких ми, як і раніше, бачимо гостру сатиру. Але то вже були інші часи, коли критика стала дозволеною і навіть модною: можна було критикувати і «найсвятіших корів». Тому ми не аналізуватимемо цих фільмів, а повернемося до кінокартин 60—70-х років, коли комедія була ще справою небезпечною.

Запитають: невже влада була така дурна, що нічого не бачила, не розуміла — і не забороняла, а, навпаки, нагороджувала? («Діамантова рука» отримала в 1970 р. Державну премію РСФСР.) І бачила, і розуміла. Л.Гайдая постійно критикували, його фільми різали (про «Жениха з того світу» та «Інкогніто з Петербурга» ми вже згадували). Багато чого повирізали і в інших фільмах. Так, у «Діамантовій руці» репліка «Как говорит наш дорогой шеф, в нашем деле главное — этот самый, реализьм» спочатку мала трохи інакший вигляд: «… этот самый, социалистический реализьм». Слово «социалистический» довелося викинути. І обрізана фраза стала абсолютно піснoю. У «Кавказькій полонянці» фраза «Да здравствует наш суд, самый гуманный суд в мире!» мала звучати як «наш советский суд». «Советский» вилучили. (Щоправда, і без цього слова фраза звучить вбивчо.) В «Івані Васильовичу..» «цар Бунша» обурювався: «Что за репертуар у вас? Соберите завтра творческую интеллигенцию. Я вами займусь». Це теж довелося викинути.

Деякі фільми пішли у прокат лише завдяки тому, що їх спочатку показали Леоніду Брежнєву, який тоді ще не був «нашим дорогим Леонідом Іллічем». Він теж сміявся. Але не тому, що чогось не розумів або чогось недобачав. Мені здається, у той час «верхи» вже й самі не вірили в свої казки.

Фільми Гайдая, що їх переглядали сотні мільйонів глядачів, у простій і переконливій формі доносили: всі ці гарні слова, які вони щодня чують, — фальш і облуда, а ті, хто їх промовляє, — лицеміри й демагоги.

Автор: Євген Шульга

ВКонтакте Buzz Live journal Facebook Twitter

Знайшли помилку в тексті? Виділіть її мишою і натисніть CTRL+Enter
Лист у редакцію
Ви не авторизувались.
Якщо у вас вже э обліковий запис ВКурсе.ua, увійдіть або зареєструйтесь.
ваш коментар:

Читайте також:

Черновецький хоче восени виграти вибори в Грузії

5 травня 2016, 19:38

Disney може в 2016 р. зібрати в прокаті в США рекордні $3 млрд

10 квітня 2016, 16:34

Останні новини за сьогодні: