Новини / Аналітика / Російська «регіональна» — як дірка від швейцарського сиру?
26 серпня 2008, 08:26
Розмір шрифта: А А А

Російська «регіональна» — як дірка від швейцарського сиру?

Російська «регіональна» — як дірка від швейцарського сиру?, Российская империя, територія, освіта, Російська мова, українське суспільство
Російська «регіональна» — як дірка від швейцарського сиру?

Одним із виявів плебейства є та зверхність «Грядущего Хама», з якою офіційна Росія ставиться до інших націй. Гаразд, у післясталінському СРСР (бо в часи Сталіна це була патологія окрема) це явище теж, звичайно, мало місце, але хоча б набувало дещо завуальованої форми. Своєрідна радянська «політкоректність» диктувала принаймні поблажливе ставлення. Ну, скажімо, танцював якийсь ансамбль «танец народов СССР», — і дріботіла танцюристка в кокошнику, принципово на голову вища від «братніх республік». І широко по світу було «боржників» Росії: Польща чи Індія, Африка і Куба завжди були Росії щось винні, а вона їх з висоти своєї «величі» хвалила чи ганила, але все ж у межах певного вербального кордону. Тепер же цей кордон прорвали просто потоки нечистот. Можна скласти цілий словник непристойної лексики, якою офіційні кремлівські політики й політтехнологи криють колишніх «молодших братів». Причому той, хто інкорпорований в Росію, не заслуговує на повагу, бо він став «своїм», а отже, його можна і треба бити, — досить зауважити, в яких тонах говориться про Білорусь.26 А той, хто не хоче інкорпоруватися, як Грузія чи Україна, стали об’єктами вербальної агресії нечуваних масштабів. На всіх рівнях виявляється нераціональна, некерована неповага до Іншого, з нотками істеризму, а часом і неприхованої шизи. Колись у Римі на політологічній конференції мова зайшла про одного московського політолога, з дозволу сказати, який Україну назвав словом на літеру «г». Про це почув один із моїх студентів і захотів наочно пересвідчитися в глибині подібної політологічної аналітики. Яке ж було його здивування, коли він, набравши прізвище автора, Україну і оте саме слово, опинився перед… десятками інтернетівських сторінок висловлювань цього автора, де комбінація термінів була та сама…

В основі цього плебейства — динаміка розвитку і розбудови Російської імперії, яка розширювалася не за рахунок «якості», а за рахунок «кількості», за рахунок «суми» завойованих територій. У народів, що жили на цих територіях, у той чи інший спосіб відбиралася їхня культура (і таким чином звичаєві коди, етичні традиції) і насаджувалася культура російська, однак не у формах культури, а у формах репресивного поліційного контролю, імперативних ідеологем («православие, самодержавие, народность») і/чи примусових стереотипів («советский народ — авангард мирового прогресса»), не наповнених жодним культурним змістом. У результаті Росія люмпенізувала колосальні людські простори. А в радянський період винищила фактично найталановитішу частину творчої, наукової, педагогічної інтелігенції — інтелектуальну еліту усіх без винятку народів в орбіті своєї влади. Подібного експерименту в таких масштабах, крім Китаю і Кампучії, ніколи ще не відбувалося у світовій історії. Однак є і зворотний бік цієї медалі: цими країнами керували неписьменні садисти. Німецька чи італійська диктатури тривали пару десятків років, а то й менше. Російська — сімдесят. І це питання потребує ще свого поглибленого вивчення.

Звідси й результат: створений Росією «ЄПП» — Єдиний Простір Плебсу — обертається і сьогодні всеприсутнім тиском Люмпена на національні культури, а великою мірою — і на саму російську культуру. А це реальність агресивна, нездатна функціонувати ані в межах неписаної Етики, ані в межах писаного Закону. Цей «ЄПП» — реальність не структурована, а аморфна: така собі драглиста плазма, влита в раз і назавжди готову форму (гіпотетичної «русскости» як «правильности», наприклад). Тому основна субстанція, ворожа цьому колективному Люмпену, — це просто ЗНАННЯ, плюралістичне знання як альтернативна до доктринальних стереотипів, інформація про світ. Через те з носіями цього плебейського коду не можна дискутувати: вони не опоненти, не противники, які «думають інакше». Вони елементарно не думають.

Додаймо до цього цілковито знищену мораль, що є одним із трагічних результатів руйнації церкви, руйнації віри. Експеримент над церквою, який провадила Росія впродовж століть, — теж безприкладний. Спершу церкву було підпорядковано політичній владі, а отже, позбавлено духовної автономії та самостійного морального впливу на суспільство. А потім вона стала «опіумом для народу». А потім політичні нащадки руйнаторів церкви знову зробили з неї національну панацею. Як і російська мова, російська церква стала вмістилищем різноспрямованих змістів, маніпульованих політикою. А високий поріг антагоністичності в російському суспільстві ХХ ст. допоміг постійно перемішувати ці змісти у спосіб волюнтаристський і хаотичний. Тому сьогодні Православна церква Московського патріархату — дозволена радянським режимом церква! — може мати адептів одночасно серед комуністів, серед імперіалістів, серед неоєвразистів, серед расистів. І це природно: адже вона епітомізує цей безрозмірний «російський простір», в якому перемішані дуже різні ідеології, що мають, однак, спільний знаменник — імперський реваншизм. Це і є той, за Мережковським, «мертвый позитивизм православной казенщины, служащий позитивизму казенщины самодержавной». Тому в цій релігії втрачено суть християнства: милосердя, любов до ближнього, прощення, смирення. І — свободу, свободу як основу вільного вибору. Будь-яка християнська церква сьогодні — це частина християнства, а не виразник державницьких ідеологій. А на цих теренах втрата моральних критеріїв — одна з основних причин усезагальної корумпованості посттоталітарних православних суспільств, де був сильним вплив саме московської моделі, чи йдеться про Білорусь, чи про Сербію, чи, як бачимо, і про відповідну частину України. Не дивно, отже, що ці суспільства характеризуються викличною «піратською» поведінкою в політичних, економічних, суспільних контекстах, що регулюються нормами права, — в діапазоні від контрафактної продукції до невиконання підписаних угод.27 Не дивно, що маємо сьогодні «порнократію на марші» в усіх сферах культурного, суспільного, політичного життя, як із гірким сарказмом констатував Іван Дзюба.28

Через культуру — і, зокрема, через релігію — людина вчиться толерантності, розуміння Іншого, сприйняття Іншого як суб’єкта, що має такі ж самі права, — і в такий спосіб формує систему об’єднуючих цінностей. Вся історія творення Європи — це повільна еволюція системи об’єднуючих цінностей: від грецьких полісів до римського республіканізму, до етики Гуманізму, Відродження, Просвітництва, Романтизму… На теренах Європи творилися народи і держави, поставали нації, розгоралися протистояння, спалахували війни. Але інтелектуальна Європа віками виробляла культуру співжиття — і правової регуляції цього співжиття окремих людей і цілих народів. Зрештою, сьогоднішня Європа та її цивілізаційне відгалуження — Америка — побудовані на принципі прав індивідуума, а не нації, релігії, ідеології (принцип, який Михайло Драгоманов передбачив як необхідність для поступу слов’янських країн і для народження об’єднаної Європи ще у 80-х роках ХІХ ст.!29). Знищення культури і знищення церкви, постійна політична маніпуляція та ідеологічна цензура змісту культури і змісту релігії анулювали в російському — і в залежних від нього суспільствах — почуття цінності, розуміння множинності цінностей. Через те не є випадковістю, що найчастіше ці суспільства не здатні поважати цінності інших — і взагалі брати до уваги цінності, які виходять за межі власних утилітарних потреб. Російський соціалізм, писав Мережковський, це є релігія «сытого брюха» і цілковитого аморалізму. Власне, це і є плебейство — вияв вегетативного егоїзму: цінне і важливе тільки «моє», а по «твоєму» можна пройти потоптом — чи буде це сфера людських почуттів, чи культурної території, чи історичної пам’яті.

У цих умовах, зрозуміло, саме поняття громадянського суспільства — це мова з іншої планети. І не лише через особливі культурні, моральні та інші аспекти цього поняття. Формування громадянського суспільства як необхідний шлях до демократії передбачає структурування суспільства, його об’єднання на основі спільних цінностей. Передбачає, отже, необхідний діалог про взаємне розуміння цінностей. В пострадянському ж контексті маємо як результат «соціальної інженерії» антагоністичний мікс взаємовиключних цінностей і/або їхніх ерзаців. А за відсутності культури діалогу такий мікс здатен генерувати лише конфлікти, протистояння, хаос.

Проблема мови — частина цієї глобальної проблеми громадянської культури суспільства. Повага до мови — це повага до людини. До її культурного коріння. До її історичної та родинної пам’яті. До її моральних цінностей. Тобто повага до Іншого в системі культури, побудованій на центральності особистості.

Тож у ставленні до української мови з боку пострадянського плебсу, хоч би де він перебував — у самій Україні чи за її межами, ми постійно стикаємося з тією самою матрицею: особи, не навчені поважати Іншого, в Іншому здатні бачити лише міфічного «Ворога» з великої літери. Зрештою, починаєш згадувати з полегшенням навіть російську імперську цензуру! У баченні української мови як «діалекту» російської, спотвореного «польським впливом», як проголошував Валуєвський циркуляр 1863 р., була яка-не-яка, а логіка, певна політична раціональність, з якою навіть можна, бодай з дистанції часу, дискутувати. У ставленні ж до «іншості» з боку деяких наших сучасників, та ще й співгромадян, проглядає натомість подив пітекантропа, який, виглядаючи з печери, застиг перед якимись істотами, що здобуваються на відмінні від звичних йому голосові артикуляції.

Ось, наприклад, чим викликаний лінгвістичний шок вищецитованого героя з Донецької міськради, враженого словом «гума»: «(…) У нас был Советский Союз, и когда придумали резину, она так и называлась «резина». Это слово — «резина» — было и в русском, и в казахском, и в узбекском языках. Потому что резина появилась тогда, когда у нас была одна страна, и называться иначе не могла. В 2001 появилось польское слово «гума»…30 Бачите, яка глибока ворожість до всього «советского» проглядає в одному-єдиному слові з чотирьох літер? Просто вибухонебезпечне слово! Продукт світової антиросійської змови. І навіть не замислюються автори подібних висловлювань, що по цілому світу — і в самій навіть Росії — вживається комп’ютерна лексика виключно англійська, і за цією термінологією стоїть науковий поступ, значно, сказати б, складніший від «рєзіни».

А ось іще один лінгвістичний шок — на цей раз відомого російського політтехнолога: «Мне кажется, что в Украине специально пытаются даже украинский язык привязать к галичскому (так у тексті. — О. П.) диалекту. Символом этого отхода от языка Шевченко является словечко «амбасада». Я даже попросил своих коллег, чтобы они сделали список таких слов».31 Звичайно, тут є й позитив, навіть два: по-перше, політтехнологи стають ще й лексикографами і складають списки «ворожих» Росії слів. Сюр! А по-друге, це щось нове в українсько-російських стосунках, коли «старші брати» починають великодушно припускати, що навіть існує «мова Шевченка», — на відміну від їхніх малоросійських клонів, які й взагалі вважають поезію Шевченка «вбогою», а його мову — «быдлячим жаргоном».

Для довідки також можна додати, що список таких слів і справді існував, — може, десь іще й залишився в архівах ЦК КПРС: індекс заборонених українських слів. Так, не можна було вживати старовинних слів (наприклад, «завжди» можна, а «завше» — ніяк). Тож, гадаю, щоб не травмувати вразливу психіку російських політтехнологів, в їхній присутності не слід навіть зізнаватися, що у нас уже з ХV cт. були такі жахливі слова, які не збігалися з російськими: приміром, у нас був «діяріуш», а не «дневник», «опінія», а не «мнение», «тестамент», а не «завещание», ба навіть «атрамент», а не «чернила». Запозичення з іще однієї глибоко «ворожої» Росії мови — мови Овідія з Верґілієм. Отаке нещастя з нами трапилося. Просто у нас, вибачте, навіть діти бідних, навіть сироти вчилися по селах у слов’яно-греко-латинських школах… А в Києво-Могилянській академії спудеї віршували латиною. Більше того, українці насмілилися навіть складати словники латинської і церковнослов’янської разом зі староукраїнською — так ось у 30-х роках ХVІІ ст. Єпифаній Славинецький уклав «Лексикон латинський». А потім разом з Арсенієм Корецьким-Сатановським — ще й «Лексикон словено-латинський». А 1724 р. Іван Максимович і взагалі створив щось таке страшне, що й вимовити язик відмовляється: «Dictionarium latino-slavonum»…

Однак який все-таки прогрес: в 30-х розстрілювали українських лексикографів, які насмілювалися вводити в українсько-російські словники українські слова, які не мають відповідників у російській мові. А таких, як відомо, багато, бо ж сучасна українська мова формувалася не за часів «братньої дружби» з Росією, коли українські книжки — вже від Алєксєя Міхайловіча починаючи, — заборонялися і палилися як «єретичні», а в литовсько-польську добу та в часи Речі Посполитої. І польська, і латина були органічною частиною української культурної традиції. Тож сьогодні, дяка Богу, до стінки не ставлять, лише глибоко ображаються на «галичский» діалект, який псує «язык Шевченка»… Просто як у тому ж таки Валуєвському циркулярі: «Никакого особенного малороссийского языка не было, нет и быть не может, и (…) наречие их, употребляемое простонародием, есть тот же русский язык, только испорченный влиянием на него Польши (…)». Ну і звідси ж помаранчева революція — це «заговор бжезинских мудрецов», як казав той самий політтехнолог… Такі от «протоколи польських мудреців»…

Відтак надалі гостинність вимагає прислухатись до поради братнім слов’янським народам з боку росіянина з Росії, який на форумі одного з українських сайтів становчо — і з найкращими намірами — сказав: «соритса низя». Два слова — а для підрахунку помилок вже потрібен калькулятор. І слід також почати готувати до друку словник заборонених до вживання слів у присутності російських політтехнологів. Наприклад, не можна вживати слова «кава», а тільки «кохве». Не дай Боже сказати «очі», а тільки — «глаза». Захочете сказати «мова» — прикусіть «язик». Зі школи пам’ятаєте слово «рік»? Нє, тока «ґод»! Зась «пораді», а тільки — «сов’єт». Вето на «перепрошую», а тільки — «звиняйте». І — жодного «дякую», а виключно — «благадару». А уявіть, аби при розмові трапився поляк?! Російським співрозмовникам треба було б викликати швидку допомогу. Бо як їм було б пояснити, що walka — це не тьотя Валька, а «боротьба»? Чи що uroda — насправді «краса», а не російський «урод» жіночого роду… Польська ж теж була «діалектом» російської. Словом, анекдот з бородою, якому не світить, на жаль, втратити актуальність: «Представляете, в Китае все дети говорят по-китайски!»… І педалюйте, панове (перепрошую: таварішші), на суржику — з «братолюбія». Бо коли українці перестають говорити суржиком, наших «старших братів» охоплює глибока тривога і підозра, що в «Данському королівстві» далеко не все гаразд і хтось та хтось може відмовитися бути «русским»…

Але загалом раніше чи пізніше таки доведеться довести до відома шановних співбесідників, — знову ж таки, цитуючи ще одного «українського» політика, — що хоч як би там було, Україна — незалежна держава і незадоволення з цього приводу «старшого брата» — це… «запіздалий вопріс».

А також, перефразовуючи відомий вислів високого російського дипломата «Вам здесь не тут»,— можемо відповісти: ТУТ ВАМ ТЕЖ НЄ ЗДЄСЬ.

Держава — це продукт інтелектуальний. А пострадянськими суспільствами — і цими державами — керують і сьогодні в основному люди, більшість з яких нічого спільного з розумовою справою не мають. Які не мають освіти. Які залишилися незворушними головами колгоспів і замами овочевих баз у світі високих технологій. Це ганчір’яні ляльки, але з чіпом, вставленим у Кремлі, — в них навіть рухи автоматичні. Навіть фізіономічно — це трагікомічні маски, що визирають з напівзотлілих лаштунків радянського театру абсурду. Небезпідставно підозрюючи, що навколишній «ворожий» світ не бачить нічого цікавого за цими лаштунками, а за цими масками — не розрізняє облич. Бо їх просто немає.

І найкраща до них ілюстрація — це танець Вєрки Сердючки з білоруським президентом (якого співак називає «нашим прєзідєнтом»).32 Клоун і гіпсова статуя, пострадянський народ у чіпких обіймах пострадянської влади.

Відповідний і електорат цих політиків, неодноразово зафіксований фото- і телекамерами. Чим неосвіченіша суспільна категорія, тим з більшою агресивністю вона захищає російську — або, швидше, те, що розуміє під російською мовою та ідентичністю: антизахідний код. Не антиафриканський чи антиазійський, а саме — антизахідний. Все, що є антиєвропейським і антиамериканським, — «правильне», «наше», «російське». Антинатовські виступи в Севастополі чи «голубий» Майдан — страшно було дивитися на обличчя цих побитих життям людей, мов зачаклованих злим духом. Занурених у власний світ привидів, для яких не існує зовнішній світ. Така і мова їхня — закритий до світу і непроникний для світу калейдоскоп реалій, позбавлених сенсу. Одним словом, «проффесионализм военноначальников», як свого часу було написано на сайті Партії реґіонів.33 Ці категорії не петрають написати правильно два слова російською, тож вивчити українську — це для них непосильний інтелектуальний труд. І кажу це, на жаль, без тіні іронії. Звідси й захист «правового статусу російської мови» — вимога перекладається дуже просто: це має бути закріплене законом звільнення від обов’язку знання іншої мови, в даному випадку державної, а отже, української. В усіх цивілізованих контекстах знання ще однієї мови є культурним збагаченням, — але в російському контексті воно вважається… чиновницьким «насиллям». З подібним підходом до мовного питання у Швейцарії таким депутатам, міністрам і прем’єрам не світила б навіть «робота» бомжів.

Але ж який поступ у 2007-му! Крок назустріч українській мові: в Криму в День української писемності (9 листопада) був проведений… «Диктант для міністра». Міністри й працівники міністерств Криму писали диктант (уривки з тексту Конституції України!), а перевіряли їх працівники Міністерства освіти Кримської автономії.34

Однак за один День української писемності не можна виправити наслідків десятиліть неписьменності.

І ще — а яке міністерство мало б перевіряти грамотність Міністерства освіти в Кабміні Януковича?

Тому, врешті, й немає причин дивуватись і/чи ображатися, коли в західних підручниках та політологічних дослідженнях пишеться як про доконаний факт про цей патологічний слов’янський «білінгвізм» на основі проліферації соціолектів неокультуреного населення: суржик поряд з українською, трасянка поряд з білоруською.35 Не будемо говорити про «збагачення» тим самим російської мови — хто оточує себе смітниками, тому, мабуть, подобаються міазми. Та це все відбувається на тлі тієї Європи, де польсько-англійський, норвезько-англійський чи німецько-англійський білінгвізм — теж факт доконаний. Де студенти вступають до університетів з обов’язковим знанням двох іноземних мов. Де громадяни Європи вже не можуть не знати англійської — хоча б на елементарному рівні «globish».

Зрозуміло, в такій Європі не може жити депутат блоку «За Януковича!» (і заступник голови «Русской общины» Криму), який скаржиться, що півроку(!) не може використовувати пилосос, позаяк інструкція до нього — українською… До слова, напевно, там була також інструкція англійською — який жах! Як слушно коментують журналісти (зауважте, виключно російськомовного сайту!): «Этому вундеркинду от Януковича так никогда в голову и не пришла простая мысль — всунуть вилку в розетку и нажать кнопку. (…) Но если члены Партии регионов с детства воспитывались исключительно по-русски, то им такой сложный агрегат явно умственно не удастся осилить до конца дней своих. Если, конечно, инструкцию из Москвы не пришлют».36 Допомогли студенти Всеукраїнської молодіжної громадської організації «Християнсько-демократична молодь України». Вони послали кримському депутату віник. З інструкцією російською мовою.

Одне слово, ударимо «нашим рідним» суржиком проти «вашої чужої» англійської! Носієм яких значень може бути суржик — чи й те, що називається «російською мовою» в Україні, — в сучасному світі? З ним хіба можна замкнутися в клітці ЄЕП. І якнайрідше з’являтися на люди. Щоб їх не лякати.

Поки ці вистріпані ганчір’яні ляльки малоросійського політикуму боролися за російську як «регіональну», ба навіть «державну», вже й не «другу», а зразу «першу», в Європу інтегрувалися румуни і болгари. І хоч би хтось із них, невдячних, захотів інтегруватися в Росію. Ані-ні. Сербія — і та поволі розвертається в бік Європи. На черзі в європейську сім’ю — турки, а вже там, мабуть, недалеко й албанці. МУСУЛЬМАНИ СТАЮТЬ ЄВРОПОЮ. ЄВРОПЕЙСЬКА РОСІЯ СТАЄ АЗІЄЮ. Схід і Захід, Південь і Північ — ці поняття дедалі більше відходять у минуле. Світ тепер поділяється на простір демократії і простір авторитаризму. А мовлячи популярними термінами — на світ цивілізований і нецивілізований. Бо лише в цивілізованому світі людина має громадянські права. Зокрема, й право домагатися своїх прав.

Зрештою, елементарна логіка. Якщо думати, що поширення російської мови забезпечує реалізацію інтересів Росії у відповідних ареалах, то конкуренція з «ворожим» англо-саксонським світом — таки ж безнадійно програна. Бо нею в принципі розмовляє весь світ. Науково і технологічно розвинений світ. І, зокрема, світ добробуту.

Наше суспільство настільки звикло до сюрреалізму цієї ситуації, що його не помічає. Три чверті росіян не вважають себе європейцями. Таким чином, та частина України, яка себе вважає «російською», не є європейською. І це все ж таки поки що значна частина населення, як засвідчують кожні чергові вибори. Візьмімо Крим, наприклад. Єдиними європейцями в Криму можуть себе почувати… хіба татари. Ну, бо українці хто ж? Як авторитетно свідчить один з найбільш проросійських політиків України: «Мы такие же полуазиаты, как и Россия»…37

Тому річ зовсім не в російській мові, а в МОВІ ДЕМОКРАТІЇ, яку не знає величезна частина Росії і трохи менше ніж половина України. Відповідний політикум користається мовою шантажу і риторики, а для різноманітності — мовою радянської дідівщини разом з радянською зоною. А яких лексичних елементів там більше — російських чи українських — немає жодного значення. В мові насилля найбільше насилля.

Проблема, однак, у тому, що, оскільки українофобія сходу та півдня України — це не вияв російської культури, а вияв російського безкультур’я, жертвою його стає також питома російська культура. Ця українофобія розширює простір російсько-радянського вандалізму, змушуючи багатьох людей відвертатися від Росії, не довіряти їй і не поважати її як країну, що комплектує свою ідентичність шляхом експансії шовінізму, ксенофобії, расизму. В такий спосіб за російською мовою закріплюється статус МОВИ ЛЮМПЕНІВ — відповідно до «культурного» рівня носіїв цієї пострадянської ідеології. А люмпен — категорія позакультурна. І пострадянський люмпен, ідентифікуючи себе з цією агресивною ідеологічною «Россией мнимостей», найгіршу послугу робить саме «России сущностей».

А крім аспектів суто політичних і культурних, є ще й аспекти морально-психологічні. Найстрашніше те, що плебеїзація суспільств, які пережили російське панування, призвела до того, що «стилістика соціального дна» стала елітарним законодавцем мод, як пише у своїй блискучій і, по суті, драматичній статті — статті-попередженні «Вимирання Слова» знову ж таки Іван Дзюба. Адже мовно-культурна деградація пострадянського простору занурена, як уже говорилось, у надзвичайно складний контекст глобалізації, де інтернет, мобільний зв’язок та дедалі софістикованіша комунікаційна супертехнологія створюють нові культурні реалії. І в цих реаліях об’єктивно існує ризик втратити «Слово з великої літери, яке в’яже людину з глибинами буття — у вимірах космічному, історичному, етнокультурному, особистісному. Слово не просто як член речення, а як носій мудрості, софійності, у значенні, близькому до давньогрецького «Лоґос». […] Слово — першокреатив Світу, той першовибух, творчий акт, з якого все почалося».38 «Споконвіку було Слово, і з Богом було Слово, і Слово було — Бог. З Богом воно було споконвіку. Ним постало все, і ніщо, що постало, не постало без нього. У ньому було життя, і життя було — світло людей»,— так починається Євангеліє від Йоанна. І річ не в тому, чи це Слово звучить давньоєврейською чи латиною, італійською чи польською, німецькою чи російською, хінді чи португальською, українською чи французькою, китайською чи норвезькою, а в тому, що воно є носієм людської ідентичності, семантичним знаком картини світу, символічним, чуттєвим, емоційним, моральним кодом стосунків людини зі своїм родом, з космосом, з життям, — тобто є тією «світопізнавальною» і «світопояснювальною», як пише Дзюба, субстанцією, що пов’язує людину з вищими смислами буття.

Кому це пояснити: кримському депутатові, який ніяк не прочитає українською інструкції до пилососа? Донецькому чиновникові, який вважає, що українську мову російська не витіснить, позаяк «нечего вытеснять»? Чи одеситам, які спокійно проходять повз написи на стінах свого міста: «Я говорю по-русски! Хохлы вон из Одессы», «Украинский язык — испорченный русский», «Всех, кто говорит и думает по-русски, приветствует Наталия Витренко»?39 Чи суддям районного суду Луганська, що присудили пройти психічне обстеження студенту за вимогу навчатися українською в Луганському університеті, — після того, як йому за це ж саме бажання вже були проломили голову?40 А чи розкажемо про Слово-Лоґос харківській владі, які таки добилися статусу «регіональної» для російської мови, але «найрегіональнішою» там, як засвідчує вже згадуваний ролик на YouTube, є власне «мова» зони?41 Або ж, може, проблема Слова-Лоґоса непокоїть cекретаря оргкомітету ПІСУАРу-2, який запитує: «А почему я, имея родной язык русский, должен еще что-то учить?!»42 Справді, чому? На всі складні проблеми стосовно російської ідентичності колись генералісимус Суворов відповів украй лаконічно: «Я русский! Какой восторг!». Коли так висловлюються полководці, то чого вимагати від простих «солдатів» цього численного війська?!

А сперечатися з ними — це опинитися в ролі журналіста Moscow Times, який під час розгону маніфестантів «Маршу незгодних» у Москві запитав, чому хапають у «воронки» мирних людей. На що міліціонер відповів запитанням на запитання — звісно, «вєлікім і моґучім» російським матом, — чи не хоче журналіст дубинкою по голові.43 Діалог закінчився там, де й почався.

Ні, пояснити їм цього не можна. Бо все це — гнилі водорості того радянського болота, в якому відбувся синтез «мата и диамата» як «могущественного оружия пролетариата». В якому культ «тілесного низу», як люблять казати локальні постмодерністи, був уже давно доведений до віртуозності не будь-ким, а «совком» — від партійного керівника до бомжа: «Сегодня я завтракал бля селедкой с картошкой бля». Позаяк «нет ни одной такой величественной и светлой мысли, чтобы ее нельзя было выразить на русском языке грязными и бранными словами», — такими сентенціями московські студенти ініціювали іноземців до російської культури. І, що цікаво, саме в цьому був предмет національної «гордості».

Російсько-радянська система безславно закінчила свій кривавий історичний цикл. Але залишила у спадок Бомжа-Вандала — такого собі пострадянського Кінґ-Конґа, який, як на жартівливих туристичних флорентійських листівках, залазить на кафедральний собор Флоренції і міцно обіймає славетний купол Брунеллескі своїми волохатими пазуристими лапами. І, судячи з усього, в цього Кінґ-Конґа — залізний і надзвичайно місткий шлунок, оскільки, як обіцяє авторка часопису Ґлєба Павловського «Русский Журнал», «русский язык переварит» не тільки Україну, а й «Молдову с Беларусью, и Кыргызстан с Алматы».44 Що ж, смачного! Але смілива все-таки заява — особливо після того, як Варшава стала поперек горла, а за нею не тільки Прага з Будапештом, а й Софія, а невдовзі стане навіть Бєлґрад.

Технологічний «геній» комунізму винайшов не лише «гуму» — перепрошую, «рєзіну». Він зробив неперевершений досі винахід: ПЕРПЕТУУМ МОБІЛЕ ДЕСТРУКЦІЇ. І якщо подивитися дещо примруженими очима на всі ці політичні баталії, протистояння, коаліціади, референдуми тощо, саме в економічних кризах, в неефективності інституцій, в недієвості законів можна побачити єдиний механізм, який насправді досі діє: власне, зловісний дух деструкції, нищення, зненависть до творчої конструктивної сили, до енергій мудрості й шляхетності, з допомогою яких будує світ людина — та «грудочка тепла» у Всесвіті, за словами Ліни Костенко, яка створює і перестворює Культуру в своєму бутті як трагічному виклику Космосу — і гармонії з ним.

Ось тому ті, хто оголошує себе «територією без НАТО» чи «територією російської як регіональної», насамперед не усвідомлюють того, що вони й справді ТЕРИТОРІЇ, тобто простір, не заповнений людською творчістю. Це території без культури. Території без Батьківщини. І тому — без майбутнього.

Так що річ не в дихотомії «дякую» і «спасибо», а в розходженні двох цивілізаційних моделей, які стають дедалі більш чужими: російсько-радянська — і європейська. І обидві — НОТА БЕНЕ! — будуть двомовні. «Вірна» сьогоднішній Росії совковська частина цього суспільства, власне, і матиме «двомовність» суржика і мата — для різноманітності. А європейська частина говоритиме українською мовою — і російською також, знаючи при цьому українську. Прочитайте відгуки на форумах громадян України у відповідь на непротокольні слова Путіна щодо того, що Україна — «не держава», на закритому засіданні ради Росія—НАТО після Бухарестського саміту (квітень 2008 р.). 80% відгуків — російською мовою! Радикальні українські патріоти не висловлюються так непримиренно різко проти подібного великодержавного нахабства, як російськомовні громадяни чи й росіяни за походженням, які себе відчули остаточно частиною України — з твердою обіцянкою північному сусідові проголосувати таки вже точно за НАТО. Так що чим більше таких заяв з боку «старшого брата», тим міцнішатиме в Україні та культурна сила, яка стоятиме горою за Україну.

Зрештою, цим словам президента РФ не треба дивуватися: «історія» Росії, написана на Лубянці, звичайно, не передбачає існування Української держави. Але, між іншим, це Російська держава розвалилася в 1917 році. І також Російська держава розвалилася в 1991 році. А Україна не розвалювала нікого. Намагалася побудувати себе. І як-не-як — щоразу поставала з руїн.

Тому європейська частина українського суспільства в найближчі роки набуде необхідних інструментів існування в сучасному світі. Важливим є й те, що консолідація цієї європейської України відбувається переважно якісним, а не кількісним шляхом. Звичайно, як і у всіх суспільно-культурних процесах, не бракує ані екстремальних, ані маргінальних явищ. Однак загалом це справді повноцінний процес формування громадянського суспільства. Формуючою матрицею цього процесу буде (і, зрештою, є) переосмислена в європейських термінах українська культура, поряд з якою знайдуть для себе повноцінне місце культури історичних меншин України — і російська, і єврейська, і татарська, і угорська й інші. А решту суспільства будуть водити, мов мавп на мотузочку, клоуни російського — і малоросійського — політичного театру. А «казакі»-ліліпути витанцьовуватимуть під гігантською кам’яною спідницею пам’ятника Катерині ІІ в Одесі, яка, як відомо, була німкенею і Росія була їй цікава хіба як суспільна плазма, з якої зліпити з німецькою точністю архітектуру власної необмеженої влади. Де «бауер» стане кріпаком, а простіше — рабом. І народить собі подібних рабів. А з таких-от рабів виростуть «законодавці» мовної політики в ЄЕП, які посилатимуться на закони в ЄС. І грізно проголошуватимуть з трибун: «СОРИТСА НИЗЯ». А поза трибунами будуть тонути в алкоголізмі, хапаючись за мат як за рятувальний круг у неозорому морі сучасності.

А в цілому — не про них ідеться. Це відпрацьований людський матеріал. Це, так би мовити, купа людських тіл, яка перегороджує наступним поколінням шлях до майбутнього. Але в той чи той спосіб вона розсиплеться на порох — як розсипалась імперія, що породила цей матеріал. Важливіше інше: ніякого суттєвого поступу в цьому питанні не відбудеться ані в самій Росії, ані в сусідніх з нею державах, доки сама російська інтелігенція європейського спрямування не візьме на себе тяжку відповідальність регенерації власної культури через усвідомлення прокляття імперії. Жодні поштовхи ззовні не здатні змінити ситуації, яка внутрішньо не готова до цих змін. І лише катарсис свідомості цього прокляття імперії може зробити можливою культурну зустріч Росії з ближніми і дальніми своїми сусідами. А через виховану в російському суспільстві повагу до Іншого може відбутися, нарешті, ушляхетнення цих глибоко травмованих стосунків Росії з іншими народами.

Але чи це станеться, чи ні — це вже, політкоректно кажучи, внутрішня справа Росії.

Сьогоднішня Європейська співдружність — у світі, глобалізованому, зокрема, англійською мовою, — стоїть на сторожі навіть рето-романської мови. І, завважте, без фольклорних танців навколо пам’ятників своїм цезарям, королям та імператорам. Просто ЩОДНЯ ЄС витрачає 2 мільйони євро для перекладу з мов і на мови ВСІХ членів Співдружності.

Досить поглянути на мовний портал ЄС.45 Лоґо головної сторінки 2007 року: «50 років разом». ЄС народився 1957 року і святкує своє 50-ліття. Надпис: «Мови — багатство ЄС».

Починається список мов болгарською, а закінчується шведською. Всі пріоритети підкорені конкретиці АЛФАВІТУ, а не туману ідеології. 27 країн-членів ЄС, 23 офіційні мови. Кожна мова має окремий портал, через який можна увійти в інформаційну мережу, яка стосується мовних реалій і мовної політики ЄС. На момент вступу до ЄС кожна держава оголошує, якою офіційною мовою буде послуговуватися. ЄС на всіх офіційних рівнях забезпечує цілковите обслуговування всіх наявних у ЄС офіційних мов. Промоція багатокультурності та мовної різнорідності є одним із пріоритетів гуманітарної політики ЄС. Звідси — всебічне сприяння мoлоді для вивчення іноземних мов. Збереження і захист всіх мов, присутніх у ЄС, є одним з найважливіших чинників результативності демократичної системи. Захист багатомовності має якнайбільшу інституційну та фінансову підтримку, адже йдеться про ідентичність Європи як унікального культурного проекту — зустрічі в часі і просторі повноправних і паритетних народів, націй, їхніх культур і держав.

Тому в сьогоднішній Європі вивчення іноземних мов починається з двох років. На вже згаданому мовному порталі ЄС зазначається, що найновіші мовознавчі дослідження переконливо доводять факт: вивчення мов у ранньому віці допомагає якнайкраще розвинути не лише культурний і мовний потенціал дитини, а і її суспільні орієнтації як свідомого і певного в собі громадянина своєї країни — і громадянина Європи.

Так що трохи зарано користатися з досвіду Європи світові, який культивує «двомовність» суржика і мата.

Тому імітація європейських правил у мовній політиці України з посиланням на Швейцарію та інші країни — це як швейцарський сир по-радянськи.

Сир з інґредієнтів відповідної якості виробляється у Швейцарії.

А на пострадянському просторі «братні країни» з допомогою Росії зосередяться на масовому виробництві «рєзіни» з дірками.

Оксана Пахльовська

ВКонтакте Buzz Live journal Facebook Twitter

Знайшли помилку в тексті? Виділіть її мишою і натисніть CTRL+Enter
Лист у редакцію
Ви не авторизувались.
Якщо у вас вже э обліковий запис ВКурсе.ua, увійдіть або зареєструйтесь.
ваш коментар:

Читайте також:

Останні новини за сьогодні: