Новини / Аналітика / Український феномен
23 травня 2009, 08:31
Розмір шрифта: А А А

Український феномен

Український феномен, Україна, українці, голодомор, радянська влада
Український феномен

Вони йшли невідомо куди, і дуже здивувалися, прийшовши не туди.

Марк Твен «Попереду планети всієї»

У сучасному науковому світі існує не надто багато авторитетних журналів і видавництв, які користуються майже абсолютною довірою. У галузі економіки та статистики до їхнього числа належить The Economist. Видавництво The Economist Newspaper Ltd, окрім періодики, щорічно видає довідник «Світ у цифрах», який давно вже став бестселером і регулярно перекладається і друкується в усіх цивілізованих країнах світу. В цьому довіднику наводиться класифікація з більш як 200 розділів, у яких подано інформацію про населення, економіку, якість життя, стан освіти, культури та екології у більш ніж 180 країнах.

Перегортаючи останній з виданих довідників «Світ у цифрах-2007», я виявив, що є тільки один показник, за яким Україна займає перше місце у світі. На жаль, це не кількість героїв, заслужених чи народних артистів і діячів на душу населення, де ми попереду планети всієї. Ми виявилися першими у світі за таким показником: найменший приріст населення, 2004—2050. Наводжу дані з цього довідника.

Найменший приріст населення, 2004—2050 роки (загальний приріст, негативний):

1. Україна — 45,2%

 

2. Грузія — 41,2%

 

3. Болгарія — 34,6%

 

4. Бєларусь — 29,3%…

 

6. Латвія — 26,1%…

 

11. Росія — 21,5%

 

Якщо перевести відсотки в абсолютні цифри, то до 2050 р. спад кількості населення в Україні становитиме 21,8 млн. чол. (ця цифра також наводиться у довіднику).

Зрозуміло, що ці цифри носять прогнозний характер і за 40—50 років можливі корективи, у тому числі й у бік збільшення народжуваності та зменшення смертності населення. Проте яскраво виражена тенденція наявна. Якщо не враховувати Грузію, де йдуть безперервні етнічні війни і має місце масова еміграція, то Україна значно випереджає інші країни за темпами зменшення кількості населення. Не буде великим перебільшенням назвати дане явище «українським феноменом».

Делегація Західної України на III позачерговій сесії Верховної Ради УРСР, Київ, 1939 р.

Наші політики, експерти і журналісти несамовито обговорюють проблеми фінансової, економічної та політичної кризи. Телевізійні ток-шоу постійно заповнюють ефір нудотною історією про те, як Іван Іванович посварився з Іваном Никифоровичем, вибачте, Віктор Андрійович — із Юлією Володимирів­ною. Причому, якщо в безсмертного Гоголя це геніально, то в нашому політичному та телевізійному виконанні — вульгарно, одноманітно, а часто просто мерзотно. І нікому не спадає на думку обговорити проблему: «Що буде з нацією, в якої на двох дідусів і двох бабусь у середньому припадає 1,1 онука чи онучки (Світ у цифрах-2007) і через скільки років (70 чи 90) українська нація перестане існувати?»

Звичайно, можна жити за принципом «Після нас — хоч потоп» і, схоже, наша «еліта» так і живе. Та де ж гучні голоси нашої творчої інтелігенції, чому не висловлюються з цього приводу навіть українські націоналісти? Я розумію, що поставлю риторичні запитання, але, як кажуть, не можу більше мовчати. Тим паче що мені вдалося знайти витоки та причини «українського феномену», виявити його хронічний характер і визначити кількісні показники цього трагічного процесу.

Демографи давно визначили основні чинники, які впливають на ріст чи зниження кількості населення — це рівень життя та особливості культури (менталітету) тієї чи іншої нації. Причому динаміка зростання кількості населення визначається складним і неоднозначним поєднанням цих двох чинників. Високий рівень життя, знижуючи смертність населення, зокрема й у дитячому віці, продовжуючи середній термін життя, вирівнюючи співвідношення між частками чоловічого та жіночого населення, далеко не завжди приводить до зростання коефіцієнта народжуваності. Відомо, що в країнах Заходу в останні десятиліття в цілому коефіцієнт народжуваності знижується. Стало не модно мати багато дітей. У країнах Західної Європи спеціальний коефіцієнт народжуваності (середня кількість дітей на одну жінку) дорівнює 1,5, а загалом у світі — 2,7. У країнах, що розвиваються, особливо ісламських, цей коефіцієнт досягає в середньому 5—7. Україна практично займає перше місце у світі серед країн із найменшою середньою кількістю дітей на одну жінку (1,12), якщо не рахувати Макао і Гонконг, які важко назвати повноцінними державами.

Є ще два взаємозалежні параметри, які побічно впливають на зростання кількості населення: співвідношення чоловічого та жіночого населення; різниця в тривалості життя чоловіків і жінок.

Не заглиблюючись у різноманітні демографічні теорії, можна констатувати, що при нормальному розвитку соціуму, без особливих надзвичайних подій і штучного впливу на цей процес, дане співвідношення приблизно прагне до 1, а різниця до нуля (з невеличким збільшенням на користь жінок — біологічно більш стійка стать). Так, у Швеції на 100 жінок припадає 98 чоловіків, а різниця в тривалості життя чоловіків і жінок становить 5,4 року (на користь жінок). Загалом у країнах Євросоюзу ці показники становлять відповідно: 96 на 100 і 6,2 року.

Що ж до України, то вона за цими показниками знаходиться на другому місці у світі серед країн із найбільшою часткою жіночого населення і найбільшою різницею в тривалості життя між жінками та чоловіками. За середньостатистичними даними за 2000—2005 рр. в Україні число чоловіків на 100 жінок становило 85, а різниця в тривалості життя дорівнює 11,8 року на користь жінок.

Наведені дані свідчать про глибоку демографічну кризу в нашій країні, яка безумовно носить хронічний характер. Розібратися у витоках і причинах цієї кризи і визначити шляхи її подолання — завдання набагато більш важливе для нації та держави, ніж усі разом узяті політичні та економічні проблеми. Для України та її народу в ХХІ столітті питання поставлене руба: «Бути чи не бути».

Не можна сказати, що представників нашої наукової, творчої та політичної еліти зовсім не хвилює проблема «вимирання» населення.

Прибічники лівої ідеології, особливо комуністи, часто, переважно в кон’юнктурних політичних цілях, пишуть і кажуть про те, що розвал СРСР, перехід на ліберальні ринкові шляхи розвитку країни призвів до захоплення влади та власності представниками вітчизняного й міжнародного великого капіталу, зубожіння простого народу і, як наслідок, його «вимирання».

Прибічники національно-демократичних поглядів вважають, що зниження динаміки зростання кількості населення в Україні в останні роки носить об’єктивний характер і пов’язане зі зламом політичної та економічної формацій, переходом українського соціуму на демократичні ринкові шляхи розвитку та орієнтацією на європейські цінності. На їхню думку, поступальний розвиток України в європейському напрямі в поєднанні з оптимальними кроками в галузі молодіжної та сімейної політики й охорони здоров’я дозволять подолати негативні демографічні тенденції.

Відчувається, що як для лівих, так і для правих політичних сил «демографічне питання» має кон’юнктурний характер і знаходиться на периферії їхніх інтересів. Вони явно не цікавляться детальними фактами і тенденціями в цій галузі і перебувають, образно кажучи, «не в темі». Їхні підходи і висновки з даної проблеми легко руйнує одне спільне запитання: «Якщо у «вимиранні» населення України винні олігархи, капіталізм, Захід і т.п. або загальноєвропейські тенденції та складнощі перехідного етапу, то чому Україна за негативними демографічними показниками зайняла перше місце та істотно обійшла не тільки східноєвропейські держави, а й країни СНД (зокрема і Росію)?» Напрошується логічна відповідь на дане запитання — крім зовнішніх обставин, різкому погіршенню демографічних чинників сприяли якісь глибокі хронічні внутрішні причини. «А чи був хлопчик?», або Ставлення експертів до Голодомору і геноциду

Після виникнення незалежної Української держави в політичному і науковому суспільствах (як в Україні, так і за кордоном) різко загострилися дискусії про Голодомор 1932—1933 рр. і геноцид українського народу. Розкид думок із цієї проблеми колосальний. Більшість російських експертів і ЗМІ вважають, що не тільки геноциду, а й «українського Голодомору» не було. На їхню думку, на початку 30-х років у СРСР на Кубані, у Поволжі та деяких областях УРСР мав місце неврожай, який призвів до голоду та загибелі сільського населення. У кращому випадку російські історики погоджуються з провиною більшовицького керівництва, повністю заперечуючи етнічний характер цього трагічного процесу, і визначають кількість загиблих від голоду в Україні максимум у 1—1,5 млн. осіб.

Західні історики у більшості випадків визнають факт Голодомору, визначаючи втрати українського народу в 1932—1933 рр. приблизно в 2,2 млн. чол. Що ж до визнання Голодомору геноцидом українського народу, думки експертів на Заході розійшлися, але зводяться до двох основних:

1. Голодомор має всі основні ознаки геноциду.

2. Голодомор є одним із багатьох злочинів радянської влади, але носить не етнічний, а класовий характер і не може бути визнаний геноцидом.

У сучасній Україні палітра думок з даної проблеми ще більш строката. Залежно від ідеологічної та партійної орієнтації наші політики, експерти та ЗМІ захищають або проросійську версію, або один із варіантів прозахідної версії з широким спектром думок із приводу втрат українського народу в 1932—1933 рр.: від 2 до 7 млн. осіб. Можна констатувати, що як у нас у державі, так і за кордоном висновки з приводу кількісних параметрів і правових визначень Голодомору 1932—1933 рр. серйозно розходяться.

Для наближення до істини в цьому питанні потрібно шукати документи й факти того трагічного часу. При цьому слід погодитися, що окремі, навіть дуже численні документи (фото, листи, спогади, доповідні записки і т.п.) доводять, що Голодомор був і носив жахливий характер, але не дозволяють вивести його більш-менш точні розміри та довести національний (етнічний) характер. Потрібно пам’ятати, що за тих часів в СРСР «небажана інформація» не просто була таємною, а найчастіше знищувалася. Що ж до закордонних експертів, то вони практично не мали доступу до достовірної радянської інформації, особливо негативного характеру. «Пожежа на складі», або Як радянська влада ховала докази злочину

У пошуках будь-яких даних про Велику Вітчизняну війну я виявив у своїй бібліотеці «Демо­графический энциклопедический словарь», випущений 1985 року видавництвом «Советская энциклопедия» з допомогою центру з вивчення народонаселення економічного факультету Московського державного університету. В цьому словнику мою увагу привернула докладна стаття «СССР» із великою таблицею «Национальный состав населения СССР». Наводжу частину цієї таблиці для найчисленніших народів СРСР — у млн. чол. — табл. 1.

 

Навіть поверхневий аналіз наведених у цій таблиці даних показує, що думка про те, що СРСР є сім’єю братніх народів, у якій панував інтернаціоналізм і не було місця національному пригнобленню, яка посилено насаджувалася радянською пропагандою, м’яко кажучи, не відповідає дійсності. «Братні сім’ї», навіть у чисто фізіологічному сенсі, жили та розвивалися по-різному. Для того, щоб наочніше переконатися в цьому, уявимо попередню табл. 1 у відсотках динаміки чисельності населення СРСР відносно 1926 р. (табл. 2).

 

Хочеться підкреслити, що наведені дані взяті з офіційної радянської статистики, опублікованої в 1985 р., наприкінці існування СРСР, коли початкові (1926 р.) і остаточні (1970—1979 рр.) статистичні дані практично неможливо було приховати чи перекрутити. Водночас впадає у вічі дивний розрив у статистичних даних — із 1926 по 1959 р. випало 33 роки. Ніяких пояснень із цього приводу в демографічному довіднику немає. Є лише кілька фраз, присвячених великим втратам радянського народу в роки Великої Вітчизняної війни, які визначаються приблизно (?!) у 20 млн. чоловік.

І тут виникає перше серйозне запитання. Майже відразу ж після Другої світової війни в усіх країнах — учасниках цієї бойні скрупульозно, з точністю ледь не до десятків чоловік, порахували свої людські втрати. Німці, англійці, французи, поляки, чехи і т.п. точно знають, скільки солдатів і мирних жителів загинуло в цій страшній війні. А у нас (на пострадянському просторі) дотепер точаться суперечки істориків із цього приводу. Розкид думок про людські втрати — від 7 до 27 млн. чоловік.

Цифра 20 млн. була вперше озвучена в часи хрущовської відлиги. Тоді ж на хвилі критики сталінської політики в деяких політичних виступах і статтях пролунала теза про те, що Сталін дав команду занизити наші людські втрати на кілька мільйонів чоловік. Робилося це нібито для того, щоб приховати свої грубі військові та політичні помилки, які призвели до неготовності СРСР до війни, можливості віроломного нападу гітлерівської Німеччини і, як наслідок, до жахливих людських утрат. Надалі в радянській офіційній історіографії при висвітленні військових подій акценти робили на героїзмі радянського народу, віроломстві нацистів, неготовності захопленого зненацька мирного народу в перші місяці війни достойно відповісти ворогу, а наші людські втрати визначалися в 20—27 млн. чол. При цьому мимохідь говорилося про те, що точні втрати полічити дуже складно — у війну та важкі повоєнні роки було не до перепису населення і різних там скрупульозних розрахунків. При цьому чомусь забувають, що Радянський Союз був країною тотального обліку та контролю, що й у 1940 і 1946, 1947 і т.п. роках у СРСР чітко працювали паспортні столи, статистичні управління та інші адміністративні установи, в яких фіксувалися народження, смерть, прописка кожної людини. Тому вирахувавши з показників чисельності населення СРСР 1946 р. відповідний показник за 1940 р., можна легко отримати не міфічну, а точну цифру людських втрат за роки війни. При цьому єдиною складністю буде облік осіб, вивезених із СРСР як робочої сили чи військовополонених, або тих, хто емігрував добровільно в ці роки. Хоча й цю категорію осіб неважко отримати за даними статистики західних країн. Проте цього не тільки не робилося в радянські часи, а й не робиться дотепер.

Усе це на перший погляд виглядає досить дивним. Здавалося б, навіщо радянській владі приховувати точні людські втрати під час Великої Вітчизняної війни. Адже при оприлюдненні будь-якої цифри в діапазоні від 12 до 27 млн. чоловік ні всередині країни, ні за кордоном імідж країни і народу не постраждає. Як вітчизняна, так і зарубіжна громадська думка давно й остаточно визнали, що радянський народ виявив чудеса мужності, стійкості та героїзму й вніс вирішальний внесок у перемогу над нацистами. І от при цьому точні цифри людських утрат не тільки свідомо приховуються, а й явно завищуються радянською владою, яка за ідеєю повинна швидше занижувати ці цифри, щоб її організаторська діяльність у роки війни виглядала більш ефективною. Як відомо, Сталін саме так і чинив, визначивши втрати в 7 млн. чол. В останні роки в Росії з’явилися історичні документальні твори, в яких переконливо обґрунтовуються реальні людські втрати СРСР у роки війни у межах 14—15 млн. чоловік (наприклад, у книжці М.Солоніна «Фальшивая история Великой войны»).

Це явна свідома фальсифікація історії. Єдине логічно виправдане пояснення цієї фальсифікації очевидне: радянська влада та «наука», яка обслуговує її, намагаючись приховати масштаби найжахливішого злочину радянського режиму — масового знищення свого народу, усіма способами прагнула знищити докази і приписати своє людожерство Гітлеру. Тоді стає зрозумілим, чому в офіційній демографічній статистиці пропущено 33 роки, а організатори Всесоюзного перепису населення 1937 року були репресовані й майже поголовно розстріляні.

Сучасні політики, історики та публіцисти в Російській Федерації визнають, що в СРСР були серйозні проблеми в національній політиці та міжнаціональних відносинах. Із 30-х років і впродовж усієї радянської історії мав місце не тільки побутовий, а й офіційний антисемітизм, який разом із військовим Холокостом призвів до значного зменшення чисельності євреїв, котрі проживають у СРСР (див. табл. 2 і 3). Були проблеми в радянської влади з кримськими татарами, казахами, чеченцями, німцями і т.п., що також відбилося на демографічній статистиці. Проте в Росії — навіть у ліберально-демократичному інтелектуальному середовищі — практично немає людей, які вважають, що в СРСР гостро стояло «українське національне питання». Переважна більшість думає, що смішно та несправедливо говорити про якесь українофобство, утиски або тим паче знищення українців у Радянському Союзі. Аргументуючи свою позицію, вони наводять численні факти наявності етнічних українців у вищих ешелонах партійної та державної радянської влади, кажуть про те, що росіяни на побутовому і психологічному рівні ніколи не вважали українців «чужаками», свідченням чого служать масові змішані російсько-українські шлюби в Росії, Україні, Казахстані й т.п., які в російському середовищі не сприймаються як змішані. Що ж до Голодомору, то, на їхню думку, цей злочин не був спрямований на українців, зачепив низку областей як України, так і Росії і, узагалі, втрати в 1–1,5 млн. із 35 млн. українського населення не можна вважати геноцидом.

Я і сам — етнічний росіянин, дружина — українка, представники типової для сходу та півдня України сім’ї — до найостаннішого часу дотримувався тієї самої думки. І продовжував би її дотримуватися, якби мені на очі не попався вже згаданий мною енциклопедичний демографічний словник. Що ж не тільки вразило мене в наведених у цьому словнику даних, а й змусило змінити свою думку?

При уважному погляді на табл. 2 і 3 впадають у вічі істотні розбіжності в прирості росіян та українців. Чисельність російського населення зросла в СРСР за 53 роки на 76,6%, а українського — тільки на 35,6%. У Радянському Союзі росіяни та українці становили понад 70% населення, тобто були, образно кажучи, системоутворюючими націями. Ці два найбільші народи належать до єдиної східнослов’янської сім’ї, мають дуже близькі культури, їх релігійні, побутові та сімейні традиції мало відрізняються. При радянській владі вони жили, здавалося б, в однакових умовах. Разом перенесли революції, війни, репресії, будівництво комунізму і т.п. Понад те, природні та кліматичні умови загалом більш сприятливі для основної маси українців. І при цьому за 53 роки, відстежені офіційною радянською статистикою, приріст чисельності населення українців удвічі нижче, ніж у росіян. У чому причина? Мене вражає, чому це питання не виникало й дотепер не виникає ні в українській, ні в російській, ні в зарубіжній історії та демографії. «Кому в СРСР жить хорошо»

Та, як виявилося, така постановка питання — це, образно кажучи, квіточки, а ягідки спливли пізніше при аналізі статей із цього самого офіційного словника, присвячених відповідно Ро­сійській та Українській радянським республікам. У статті, присвяченій РРФСР наведено таблицю зміни чисельності населення по роках (із 1913-го по 1983-й) (табл. 3).

 

У статті, присвяченій УРСР, наведено таблицю чисельності населення (табл. 4).

 

Поверхневий порівняльний аналіз двох таблиць дозволяє зробити такі висновки:

— у довоєнний період (до 1940 р.) динаміка зміни чисельності населення двох найбільших республік СРСР приблизно однакова (+ 20,1% для РРФСР і + 17,3% для УРСР);

— у повоєнний період в УРСР кількість населення зростає дещо більш повільними темпами, ніж у РРФСР (на 10—14%), що можна пояснити великими втратами населення України в роки Великої Вітчизняної війни (уся територія була окупована, масове знищення євреїв і т.п.).

Проте більш уважне порівняння цих таблиць показує, що вони відрізняються: по-перше, відсутністю даних по УРСР за 1926 р., а по-друге, підміною 1939 року для РРФСР — 1940 роком для УРСР. До речі, у статтях демографічного енциклопедичного словника для інших республік СРСР витримано рубрикацію РРФСР. Отже, вся річ в Україні, і офіційна радянська статистика хотіла приховати деякі «українські» дані.

Що ж хотіла приховати радянська влада? Відповідь досить очевидна — небажану демографічну статистику, яка спростовувала тезу про братню сім’ю братніх республік і народів. Очевидно, що вже в 20-ті роки задовго до Голодомору в Україні відбувалися жахливі за своїми демографічними наслідками події, які призвели до високої смертності та низької народжуваності (тому й «випав» 1926 р.), а далі, замінивши 1939 рік на 1940-й, «радянські вчені» підправили «погану» статистику, приплюсувавши до чисельності населення УРСР 8 млн. населення приєднаних областей Західної України, Північної Буковини та Південної Бессарабії. При цьому в жодній статті словника жодного слова немає про збільшення кількості населення УРСР і українського населення СРСР у цілому за рахунок цього «возз’єднання». Цифра в 8 млн. чол., із них приблизно 6 млн. чоловік етнічних українців, абсолютно точна й узята з польської та румунської статистики за 1939 рік.

Радянська влада та підпорядкована їй «наука» проробили дві операції, які можна образно охрестити, як:

1. «Пожежа на складі».

2. «Порятунок поголів’я розкраденого курника».

Відповідно до першої операції потрібно було знищити («спалити») сліди злочину та перевести стрілки зі справжніх, але «своїх» злочинців на інших — «чужих». Тому довоєнну статистику по УРСР і українцях «пропустили», а масове знищення українського народу в 20—30-ті роки приписали фашистам, штучно збільшивши втрати населення в роки Великої Вітчизняної війни.

Та оскільки перша операція виявилася недостатньою, а в 60—80-ті роки вже неможливо було настільки нагло перекручувати демографічну статистику, скористалися другою операцією — перед «ревізією» до курника тихенько завезли масу курчат і курок-несучок і тим самим майже «ліквідували» нестачу поголів’я, що виникла раніше. У реальному житті ніхто нікого, природно, не завозив, а радянські ідеологи просто «пригадали», що в 1939 р. населення УРСР і, відповідно, українське населення СРСР збільшилося приблизно на 20%. Потім, замінивши в даних по УРСР 1939-й на 1940 рік, слухняні виконавці доповіли партійному керівництву про успішно виконане завдання — виправленні небажаної демографічної статистики, видали свої «наукові» праці та отримали заслужені ступені, гонорари й нагороди.

Часи та звичаї в СРСР на той час змінилися. Відійшов у кращий світ Йосип Сталін, а його послідовники виявилися жалюгідними учнями. Численні ідеологи, цензори, відділи науки та культури ЦК КПУ, ЦК КПРС і т.п. у післясталінські часи явно розслабилися і втратили як кваліфікацію, так і пильність. Для того щоб не виникало непотрібних запитань, виконавцям описаних операцій потрібно було «виправити» демографічну статистику не тільки по УРСР, а й по інших республіках СРСР, тобто для всіх республік відкоригувати таблиці народонаселення, замінивши 1939-й на 1940 рік. А вони (як виконавці, так і контролери) через лінь, утрату пильності або невисоку кваліфікацію обмежилися лише даними по УРСР. Кажучи сучасним молодіжним сленгом, офіційна радянська демографія допустила серйозний «прокол».

У західних джерелах інформації наводиться точна цифра чисельності населення УРСР у 1926 р. (за переписом населення) — 29,043 млн. чол. і в 1939 р. (на 1 січня 1939 р.) — 30,946 млн. чол. Радянська історія і демографія ці цифри «загубила», а замість 31 млн. у 1939 р. навела цифру в 41,3 млн. чол. у 1940 р., тобто приплюсувала населення приєднаних до УРСР у 1939—1940 рр. областей, «забувши» повідомити про цю підміну. Та навіть подібний фокус не дозволив радянській історіографії вирівняти демографічну статистику так, щоб різко не впадала у вічі різниця в народжуваності двох братніх слов’янських народів.

Встановити ж реальну картину в 20—40-х роках неважко. Для цього навіть не потрібно «переписувати історію», чого так бояться спадкоємці радянської ідеології. Досить вчинити як кваліфікований реставратор, тобто акуратно зчистити бруд і підробки з «офіційної радянської статистики». Проробимо цю операцію з табл. 5, щоб отримати істинні значення чисельності населення УРСР у довоєнних кордонах за 1913—1983 рр. Для цього додамо в згадану таблицю офіційні дані за 1926-й і 1939 р., а дані по чисельності населення УРСР за 1940—1983 рр. зменшимо на 20%. Логіка такої операції полягає в наступному — у 1939 р. населення УРСР збільшилося за рахунок Західної України приблизно на 20%. У наступні роки це «додане» населення жило практично в тих самих умовах при тій же владі, війні, репресіях і т.п., що й населення іншої України. Логічно припустити, що й дані демографічної статистики (смертність, народжуваність і приріст населення) для Західної та іншої частини України мають більш-менш співпадати. Справедливість такого підходу (природно, з незначною похибкою) доводиться тим, що не тільки в 1939 р., а й у повоєнні роки і в даний час у незалежній Україні населення приєднаних областей становило та становить приблизно 20%.

 

У результаті проробленої операції ми одержимо з табл. 4 — табл. 5, у якій подано не тільки офіційну радянську статистику кількості населення УРСР, а й динаміку чисельності населення УРСР на довоєнній території як у млн. чол., так і у відсотках до 1913 р.

Уточнити дані людських втрат у 1932—1933 рр. дозволяють розрахунки українського демографа члена-кореспондента АН СРСР, академіка НАН УРСР М.Птухи, який має авторитет видатного демографа не тільки в СНД, а й за кордоном. У 1930 р. М.Птуха визначив, що до 1939 р. населення УРСР досягло б 35,4 млн. чол. При цих прогнозних розрахунках академік, природно, враховував демографічні тенденції, що склалися в УРСР за 1926—1930 рр. Логічно припустити, що при нормальному розвитку подій: без війн, голоду, репресій і т.п. дана цифра чисельності населення УРСР (35,4 млн. чол.) і була б досягнута (із невеличкою похибкою). Насправді ж в 1939 р. в УРСР проживало 31 млн. чол., тобто «недобір» становив 4,4 млн. чол. «Недобір» можна пояснити як прямим знищенням частини населення, так і різким погіршенням умов життя, у результаті чого значно падають показники відтворення чисельності населення. Вочевидь, в УРСР у 30-ті роки мали місце обидва процеси. Та найжахливіше, що реальні втрати населення в ці роки були ще більшими. Причому основна тяжкість цього страшного удару обрушилася в УРСР саме на етнічних українців. Про це незаперечно свідчать наступні цифри, які дивом збереглися в офіційній радянській статистиці.

Питома вага окремих національностей у складі УРСР:

Наведені цифри свідчать про те, що в УРСР у довоєнні роки чисельність системоутворюючого народу — українців практично не змінювалася (у реальному житті різко зменшувалася, а потім із трудом відновлялася). Водночас в УРСР масово приїжджали (вільно чи примусово) представники інших народів. За 13 років українська чисельність населення зросла всього на 2,2%, російська — на 55%, а білоруська — більш ніж удвічі.

 

Юрій СОБОЛЄВ (доктор технічних наук, професор (Харків)

ВКонтакте Buzz Live journal Facebook Twitter

Знайшли помилку в тексті? Виділіть її мишою і натисніть CTRL+Enter
Лист у редакцію
Ви не авторизувались.
Якщо у вас вже э обліковий запис ВКурсе.ua, увійдіть або зареєструйтесь.
ваш коментар:

Читайте також:

Яка частина українців готова шукати підробіток (дослідження)

3 червня 2017, 16:31

Останні новини за сьогодні: