«Мінливий світ» — у цих двох словах сконцентровані всі тривоги, очікування і коливання Україні. Світ дійсно змінюється, але, як це нерідко буває, в реальній політиці інерція традиційних уявлень і поведінки виявляється сильнішим розуміння відбуваються.

Напевно, років через десять хтось із вчених або експертів, які пророкували той чи інший розвиток подій, скаже: «А я ж мав рацію, але мене не хотіли слухати». І буде частково прав, так само, як і політик, який не став заглядати далеко за обрій, а віддав перевагу діяти в «межах видимості».

Напевно, не варто особливо дорікати їм у надмірній короткозорості, тому що навіть самі прозорливі не здатні передбачити, яким буде світ через 10-15 років і як відгукнуться ті чи інші рішення. Саме тому поведінка нинішніх провідних геополітичних гравців продиктовано тими реаліями, які сформувалися за останні десятиліття і відправною точкою яких став розвал Радянського Союзу. У цих умовах у будь-якого кроку, навіть прийнятого виходячи з потреб сьогодення, є шанс обернутися наслідками.

Прикладом тому може служити ситуація навколо проголошеного Україною курсу на проведення політики позаблоковості. Воно було прийнято саме в момент глобальних геополітичних трансформацій.

Те, чому ми є свідками, швидше за все, можна охарактеризувати як «кінець пострадянської епохи». Можна погоджуватися або не погоджуватися з відомою тезою Володимира Путіна про те, що розвал СРСР «був найбільшою геополітичною катастрофою століття», але несомненно, що саме ця подія визначило розвиток світу мінімум на двадцять років, а, враховуючи силу інерції, то й набагато далі. Розширення Євросоюзу і НАТО, спроби зібрати воєдино осколки Радянського Союзу під егідою різних організацій, починаючи з Організації договору про колективну безпеку (ОДКБ), Митного союзу і закінчуючи проектом Євразійського союзу — все це складові одного процесу.

Фінансово-економічна криза послужила поштовхом до переосмислення основ світової політики, перш за все політичних орієнтирів і ролі міжнародних інституцій у забезпеченні глобальної безпеки. Посилилося прагнення до координації економічної політики в рамках неформального об‘єднання G20 — «великої двадцятки», заявлена «перезавантаження» у відносинах між США і Росією, здавалося б, повинні були підштовхнути провідних геополітичних гравців до пошуку нових алгоритмів забезпечення безпеки. Всерйоз заговорили про нову архітектуру загальноєвропейської безпеки «від Ванкувера до Владивостока», Вільної від розмежувальних ліній і внутрішніх загроз, яка повинна прийти на зміну Ялтинсько-гельсінської системі.

Якщо ще недавно говорили про настання епохи обмеженого суверенітету і розчиненні національних економік у єдиній глобальній економіці, то сьогодні мова йде про деглобалізації економічних процесів, що росте регіоналізації і навіть про ренесанс національних держав. На тлі нових загроз, серед яких наркоторгівля, кіберзлочинність, організована злочинність і міжнародний тероризм, колишні погрози суто військового характеру стають менш можливими, хоча їх не можна недооцінювати. Класичні інструменти протистояння традиційним загрозам і існували до цих пір механізми колективної безпеки відходять у минуле. Приклад — діяльність ОБСЄ, яка останнім часом піддається критиці.

Тим не менш сформовані уявлення про національні інтереси, співробітництво і суперництво як і раніше продовжують визначати поведінку провідних геополітичних гравців. Це особливо помітно по тому, як складно проходить заявлена ?? «перезавантаження» США-Росія.

В Україні новим світовим тенденціям, схоже, не приділяють особливо пильної уваги. Протягом останніх років держава і суспільство змушені вирішувати більш приземлені питання. Чималу роль тут грає і розташування країни на лінії протистояння Захід-Схід. Як результат наша країна намагалася вичавити всі можливі вигоди зі свого геополітичного і геоекономічного положення, лавіруючи між різними «центрами сили» і ігноруючи питання стратегічного порядку.

Всі ми пам’ятаємо запал дискусій щодо питання про вступ або невступ нашої країни в НАТО. Ряд політиків і експертів, серед яких був і автор цих рядків, відстоювали ідею про необхідність проведення Україною політики активного нейтралітету, вважаючи, що саме вона найбільш відповідає внутреннім потребам розвитку країни і міжнародної ситуації. Лінія під жарким суперечкою була підведена
1 липня 2010, коли був прийнятий Закон України «Про основи внутрішньої і зовнішньої політики», яким визначено, що однією з засад зовнішньої політики є проведення політики позаблоковості.

Проте досі залишається відкритим питання: чи було це рішення по суті своїй тактичним, націленим на вирішення поточних завдань чи все ж таки стратегічним, спрямованим на формування якісно нового бачення зовнішньої політики і ролі України в мінливому світі. Саме прийняття закону стало складовою декількох факторів. У кожного з голосуючих за закон були свої мотиви і своє бачення. Одні просто не приймали «прозахідний» курс як такий, інші розглядали його як можливість «заспокоїти» Росію, треті бачили в ньому можливість того самого нового етапу.

Перехід до проведення політики позаблоковості дійсно дозволяє при належному підході більш активно брати участь у формуванні нової архітектури безпеки в Європі і, виходячи з цього, більш адекватно реагувати на нові загрози. Але, на жаль, слідом за важливим рішенням не послідувало нових кроків, спрямованих на зміцнення нового статусу.

За рік, що минув з моменту прийняття закону, до політики позаблоковості стали ставитися як до факту, давно. З одного боку, це цілком зрозуміло. Соціально-еконочна ситуація в країні не блискуча, і питання внутрішнього розвитку сьогодні більше хвилюють як політиків, так і рядових громадян. З іншого — основним пунктом зовнішньополітичного порядку денного на західному напрямку залишається підписання угод про зону вільної торгівлі та асоціацію з ЄС, а на східному -рішення спору про ціну на газ (хоча всім зрозуміло, що газ — це тільки привід для розмови про геополітичний вибір України).

Тим часом дискусія про нову систему європейської, а якщо брати ширше, то і міжнародної безпеки, зайшла в глухий кут. Висунута в 2009 році ініціатива президента Росії Дмитра Медведєва якщо не була практично з порогу відкинута провідними країнами НАТО, то, в усякому разі, її як би «не помітили». Але, на жаль, і інших ідей немає. Разом з тим не дає відповіді на ключові проблеми сучасності та нова Стратегічна концепція НАТО, прийнята на саміті в Лісабоні в листопаді 2010 р. Зокрема, в ній не представлено бачення альянсом ролі позаблокових та нейтральних держав. Але ж не одна Україні має такий статус в Європі.

Примітно, що в Стратегічній концепції особливу увагу приділено питанням енергетичної безпеки. Перед НАТО ставиться завдання «створювати можливості для підтримки енергетичної безпеки, в тому числі захисту ключових елементів енергетичної інфраструктури, транзитних зон і ліній, для співпраці з партнерами, а також консультацій серед країн-членів НАТО на основі стратегічного аналізу і планування дій у надзвичайних ситуаціях».

Арабська весна, події в Лівії і ставлення до цих подій з боку провідних геополітичних гравців свідчать про те, що світ вступив у новий виток боротьби за ресурси. Боротьби, перед якою, швидше за все, на задній план відступлять питання економічної координації і пошуку взаєморозуміння. У Україні знову є шанс опинитися в епіцентрі боротьби, але тепер це буде, з одного боку, боротьба за два залишилися недоторканними стратегічних ресурсу -землю і газотранспортну систему, з іншого — за ринок збуту, в тому числі і збуту енергоресурсів. Привід для суперництва є. У п.2 розділу III Хартії Україна-США про стратегічне партнерство зазначається: «Визнаючи важливість ефективно функціонуючого енергетичного сектору, сторони планують тісно співпрацювати над відбудовою і модернізацією потужностей української газотранспортної інфраструктури, диверсифікацією та забезпеченням українських джерел ядерного палива, що зменшить залежність України від іностранних джерел ядерного палива та потужностей для їх збереження». Очевидно, що подібна постановка питання входить у протиріччя з інтересами Росії. Нещодавно з‘явилася інформація про те, що, згідно з проектом Ядерного кодексу, в Україну може бути побудовано відразу два заводи з виробництва палива для АЕС -одне з участю підприємства американської Westinghouse Electric, інше — за участю російського Твела. Не виключено, що слідом за «газовими» підуть і ТВЕЛовие війни.

У цих умовах підтвердження гарантій безпеки України, в тому числі економічної, знаходить принципове значення.

Шостого липня 2010 345 депутатів проголосували за внесену мною постанову ВР про звернення Верховної Ради «Без’ядерному статусу України — реальні гарантії», В якому депутати звернулися до законодавчих органів США, Великобританії, Франції, Росії та Китаю із закликом підтримати ініціативу щодо укладення державами-гарантами нових домовленостей з Україною. Такі угоди повинні були б стати логічним розвитком Будапештського меморандуму від 5 грудня 1994 року «Про гарантії безпеки у зв‘язку з приєднанням України до Договору про нерозповсюдження ядерної зброї» і сприяти зміцненню позаблокового статусу Україні.

Момент для початку переговорів про укладення нових документів був цілком сприятливим. З ратифікацією Харківських угод були, здавалося б, зняті найбільш гострі проблеми у відносинах з Росією. До того ж 2010 рік — пік «перезавантаження» США-Росія, що ознаменувався підписанням договору СНО-3. Предоставленіе надійних, юридично зобов’язуючих гарантій позаблоковому держави з боку п‘яти країн, що входять в різні військово-політичні блоки та економічні союзи, означало б створення прецеденту у міжнародному співробітництві, який міг бути поширений на інші країни і сприяв би зміцненню додовіри.

У той же час необхідність нових угод була підтверджена черговим «газовим» суперечкою з Росією. Дозволю нагадати положення Будапештського меморандуму від 5 травня 1994 року «Про гарантії безпеки у зв’язку з приєднанням України до Договору про нерапространеніі ядерної зброї». Як це нерідко буває, на документ цей часто посилаються, але, як правило, ніхто точно не знає його змісту. Отже, розділ 3 меморандуму свідчить: «Російська Федерація, Сполучене Королівство Великобританії та Північної Ірландії і Сполучені Штати Америки підтверджують Україні їх обязательсту відповідно з принципами Заключного акта НБСЄ утримуватись від економічного тиску, спрямованого на те, щоб підпорядкувати своїм власним інтересам здійснення Україною прав, притаманних її суверенітету, і таким чином забезпечити собі переваги будь-якого роду»(виділено мною. — С. Г.).

Оскільки меморандум відсилає до Заключного акту Наради з безпеки і співробітництва в Європі (НБСЄ), то корисно було б також нагадати зміст і цього документа (частина I. «Суверенна рівність, повагу прав, притаманних суверенітету»): «Держави-учасниці будуть поважати суверенне рівність і своєрідність один одного, а також всі права, властиві їх суверенітету і охоплювані їм, в число яких входить, зокрема, право кожної держави на юридичну рівність, на територіальну цілісність, на свободу і політичну незалежність …» І далі: «Вони мають також право належати або не належати до міжнародних організацій, бути чи не бути учасником двосторонніх або багатосторонніх договорів, включаючи право бути або не бути учасником союзних договорів; вони також мають право на нейтралітет«.

Як бачимо, Гельсінські угоди дають державам право вільного визначення зовнішньої політики. У Україні теж є вибір -важкий шлях до Європейського Союзу, що накладає цілий ряд зобов‘язань і вимагає глибокого перетворення економіки, адаптації правових систем, в кінці кінців, формування іншої політичної і ділової культури, обліку вкрай негативних наслідків для нашої країни поспішного вступу до СОТ, долати які пріходітся, ой як не просто, або більш «легкий» шлях вступу до Митного союзу Росії, Білорусі та Казахстану. Причому туди нас настійно звуть, відкритим текстом кажучи про різні переваги, на кшталт «справедливою» ціни на газ, і обіцяючи у разі неприйняття рішення торговельні обмеження, які можуть боляче вдарити по національній економіці, а отже, і створити певні загрози національній безпеці.

Міг би газову суперечку, господарський за своєю суттю, перейти в розмову про геополітичний вибір України, якщо б країна на цей момент мала нові угоди, що гарантують її безпеку, включаючи економічну, і могла апелювати до міжнародної спільноти?

Це питання, звичайно, відноситься до розряду гіпотетичних. Тим більше що формально всі країни, які підписали Будапештський меморандум, підтвердили свою готовність і надалі його виконувати. Статус-кво збережено. Але немає руху вперед. І доводиться визнати, що в черговий раз України втрачає час і сприятливі можливості.

При цьому тональність, з якою нам пропонують прийняти рішення на користь Митного союзу, змінюється в залежності від обставин. В останній статті прем’єр-міністра Росії (і майбутнього президента) в газеті «ізвеску» за 3 жовтня, де йдеться про перспективи Єдиного економічного простору, робиться більш ніж прозорий натяк у бік «деяких сусідів», які «пояснюють небажання брати участь у просунутих (виділено мною. — С. Г.) Інтеграційних проектах на пострадянському просторі тим, що це нібито суперечить їх європейському вибору», називаючи це «помилкової розвилкою».

Через рік після прийняття заяви Верховною Радою 8 липня нинішнього року автор цих рядків направив депутатський запит Кабінету міністрів України щодо розробки нової ідеології відповідно до постанови Верховної Ради «Про заяву Верховної Ради про надання Україні реальних гарантій безпеки». Нагадаємо, що газова суперечка з Росією тільки входила в активну фазу

Отриманий відповідь уряду залишає як і раніше більше запитань, ніж відповідей. Так, робота в заданому напрямку ведеться. США за результатами роботи Комісії зі стратегічного партнерства Україна-США підтвердили: гарантії безпеки відповідно до Будапештського меморандуму залишаються чинними, і погодилися провести предметні консультації з нашою країною з цього питання. Тим більше що в Хартії Україна-США про стратегічне партнерство, підписаної в грудні 2008 року і ратифікованої Верховною Радою, зазначено, що обидві сторони «підтверджують важливість гарантій безпеки, закріплених в тристоронній заяві президентів США, Російської Федерації та України від 14 січня 1994 року і Будапештському меморандумі про гарантії безпеки у зв‘язку з приєднанням України до Договору про нерозповсюдження ядерної зброї від 5 грудня 1994 року»(п.3 Преамбули).

З Китаєм також вдалося досягти домовленостей щодо надання адресних гарантій безпеки Україні. Дане положення міститься у Спільній декларації про встановлення і розвитку відносин стратегічного партнерства, підписаного главами двох держав 20 червня 2011

Але в цілому, констатує Кабінет міністрів, «держави» ядерної п’ятірки "на даному етапі стримано ставляться до перспектив надання Україні юридично зобов‘язуючих гарантій безпеки на двосторонньому рівні у зв’язку з відсутністю відповідної національної практики та існуючими законодавчими обмеженнями».

У підсумку найбільш прийнятним варіантом юридичних гарантій безпеки, на думку зазначених держав, міг би стати розроблений і підписаний в рамках ООН міжнародно-правовий документ, який зафіксував би зобов‘язання ядерних держав утримуватися від використання або загрози використання ядерногозброї проти всіх неядерних держав, зокрема Україна. Подібна позиція виглядає як відхід від проблеми. По-перше, за останній час клуб ядерних держав розширився. Не виключено, що це коло буде розширюватися і надалі. Нові ядерні держави розглядають цю зброю масового ураження насамперед як інструмент стримування. Наприклад, Ізраїль не спростовує, але й не підтверджує факт наявності у нього ядерної зброї. Але якщо воно є, то зовсім не для того, щоб воювати з США або Росією. Та й сам характер ядерної зброї не дає гарантій, що його дії не будуть піддані всі країни, як мають їм, так і не володіють. А по-друге, це не вирішує головної проблеми, зафіксованої в Будапештському меморандумі — зобов’язання утримуватися від «загрози силою або її застосування проти територіальної цілісності чи політичної незалежності України», а також від згаданого «економічного примусу».

Примітна у цьому плані позиція Росії, перед якою також ставилося питання про надання Україні гарантій безпеки. Як зазначається у відповіді на мій депутатський запит, «Російська Сторона неодноразово зазначала, що розглядає Будапештський меморандум як інструмент і не вважає за доцільне підписувати з України окремий міжнародно-правовий документ. Це обумовлюється, насамперед, небажанням створювати прецедент, коли Російська Федерація буде змушена давати аналогічні гарантії безпеки іншим державам (Білорусі та Казахстану), які також зробили важливий внесок у справу ядерного роззброєння».

Позиція Росії цілком зрозуміла. Проте є одне «але». І Білорусь, і Казахстан є одночасно і членами Митного союзу (що, по ідеї, знімає питання про економічний тиск, хоча, як ми бачимо з розвитку російсько-білоруських відносин, там теж не все гладко) і членами Організації договору про колективну безпеку (який передбачає зобов‘язання & laquo; утримуватися від застосування сили або загрози силою в міждержавних відносинах»). Україна ж — держава, що проводить політику позаблоковості і, відповідно, до неї необхідний інший підхід.

Але, що найважливіше, для укладення такої угоди вже сущестяття правова база і не тільки у вигляді Будапештського меморандуму, але і Договору про дружбу, співпрацю і партнерство між Україною і Російською Федерацією. Так, у ст. 3 «Великого договору» зазначається: «Високі Договірні Сторони будують відносини одна з одною на основі принципів взаємної поваги суверенної рівності, територіальної цілісності, непорушності кордонів, мирного врегулювання спорів, незастосування сили або загрози силою, включаючи економічні та інші способи тиску …», а ст.13 починається словами: «Високі Договірні Сторони розвивають рівноправне і взаємовигідне співробітництво в економіці, утримуються від дій, які можуть завдати економічної шкоди одна одній …» Власне кажучи, необхідно тільки конкретизувати і підтвердити положення цих документів.

Підіб’ємо деякі підсумки. Об‘єктивно країни «ядерної п’ятірки», зокрема США і Росія, перебуваючи під впливом застарілих уявлень про силу і вплив держави, як і раніше продовжують розглядати Україну як зону потенційного суперництва. Незрозумілою залишається також позиція ще двох країн, які підписали Будапештський меморандум, — Франції та Великобританії. Все це суттєво ускладнює роботу вітчизняного МЗС. Саме цим багато в чому пояснюється і та нібито малопомітність кроків, спрямованих на утвердження нової зовнішньої політики України, визначеної Законом «Про основи внутрішньої і зовнішньої політики».

У Україні є єдиний шлях утвердження в «мінливому світі» -більш активна позиція в обговоренні шляхів реформування глобальних інститутів безпеки, власне бачення єдиного європейського простору безпеки, висунення ініціатив за механізмом роззброєння і контролю над озброєннями (взяти хоча б питання оновлення Договору про звичайні збройні сили в Європе), боротьбі з новими загрозами.

Видається, що на цьому шляху менше буде негативних моментів, пов'язаних з необхідністю балансувати між провідними гравцями геополітичних процесів, деякі з яких бачать в Україну зону своїх інтересів.

Вирішувати це завдання потрібно, хоча це й непросто. Занадто багато «завалів» залишила нам попередня українська адміністрація та її зовнішня політика.

Україна, мабуть, більше ніж будь-яка інша держава Європи, зацікавлена ??у перетворенні нашого континенту у вільний від изжившего конфронтаційного мислення і блокових підходів у зовнішній політиці. Від нашої країни, її політичного керівництва, зовнішньополітичного відомства мало б виходити більше ініціативи у вирішенні цієї проблеми.

У пісні групи «Машина часу» є слова: «не варто прогинатися під мінливий світ, хай краще він прогнеться під нас».