У Росії ніколи не було поваги до приватної власності, і якщо людина відкрито заявляла про себе як про власника майна, вона привертала підвищену увагу як з боку осіб, які пов‘язані з недобросовісним підприємництвом, так і з боку державних органів. Цей факт завжди працював в якості бар’єру для розкриття інформації, в чому, на мій погляд, полягає основна складність у виконанні сьогоднішніх вимог Центрального Банку.

Цивілізований погляд

З кінця минулого року всі російські банки, що входять до системи страхування внесків, зобов‘язані розкривати інформацію про кінцевих бенефіціарів. При виконанні вимог цього регламенту, відбувся наступний поділ.

Перше розкриття — інформація, опублікована на сайтах самих банків, друге — інформація, яку надає сайт ЦБ. У цьому сенсі дослідження, проведене Slon.ru, дає абсолютно правильну оцінку: кожен банк по-своєму зрозумів вимога розкриття кінцевих бенефіціарів.Не думаю, що банківські фахівці з корпоративного права погано розібралися в даному регламенті і не здатні самостійно інтерпретувати вимоги ЦБ, але, тим не менше, назвати розкриту інформацію ідентичною ніяк не можна.

Найбільш цікаво розкриття інформації, що проходило на сайті ЦБ. Тут був обраний шлях повного розкриття бенефіціара, аж до розкриття фізичної особи з усіма ступенями цього володіння. А ось на сайтах комерційних банків, як правило, розкривається тільки останній бенефіціар, без подробиць володіння. Пояснити цю різницю просто: ми ще не готові і недостатньо цивілізовані для поваги до власності і, відповідно, до її правильної інтерпретації. Внаслідок чого багато банків, бажаючи захиститися від недобросовісних осіб і вчинків, розкривають необхідну інформацію дуже заплутано. До цих пір існує думка, що чіткі, прозорі відомості про власників нададуть можливість недобросовісно впливати на них. Ось і виходить, що формально зобов’язання, накладене ЦБ, як регулюючим органом, виконано, але для більшості непідготовлених людей, які намагаються розібратися в інформації, що надається, завдання виявляється непосильно складним.

Ми знову впираємося в «менталітет». Якщо провести аналогію, приміром, з бухгалтерським обліком і правилами, які встановлені для його ведення, навряд чи серед нас знайдеться багато умільців, які зможуть точно прочитати баланси і визначити фінансовий стан компанії. Але нам же не спадає на думку обурюватися з приводу того, що непрофесіонали не можуть розібратися в бухобліку!? Не дарма ж існують цілі програми з підвищення грамотності в економіці, бухобліку, банківській справі. Це робиться, щоб контрагенти банку змогли розібратися як в термінології, так і в банківських послугах з метою мінімізації потенційних збитків.

Власники

Питання про кількість акціонерів-приватних осіб у великих російських банках можна інтерпретувати по-різному. По-перше, частина акцій банків — таких, як ВТБ, Сбербанк і т.д. — торгуються на ринку, тому в них може бути 5 номінальних власників, які-небудь інвестиційні банки, але хто за ними стоїть, визначити досить складно. Отже, розкриття достовірної інформації можливо тільки відносно цих п‘яти великих власників, а розкрити інформацію про інші — яких, можливо, тисячі — практично нереально. Це проблема відсутності систематизації інформації та чіткого розуміння способів оперативного її розкриття.

Якщо ж подивитися на питання з іншого боку, то на даних акціонерів — приватних осіб — можна подивитись як на добросовісних купців. У цьому, на мій погляд, немає нічого проблематичного. Адже нас не дивує факт, що власником, наприклад, ресторану є фізична особа? В даному випадку, власником банку є інша фізична особа, тут немає закономірності чи тенденції, яка говорить про негативне придбання.

Обігнати Фрідмана

Як йдеться в дослідженні, проведеному Slon.ru, якщо рахувати за номінальною вартістю акцій (розміром статутного капіталу), то Михайло Фрідман виявився не дуже багатим банкіром. Його обійшов власник контрольного пакету об’єднаного «МДМ Банку» і «УРСА Банку» Сергій Попов. Це можна назвати приводом для розмови, але навряд чи предметом оцінки іншого стану. На підставі даного рейтингу не можна говорити про те, хто володіє більшою частиною, а хто меншою. Фізична особа володіє, наприклад, N пакетом акції X-банку — і все. Номінальна частка в самому капіталі і фактична вартість банку, підприємства, і т.д., не є порівняними величинами. Приміром, Сбербанк зараз торгується на ринку з коефіцієнтом приблизно три номінали. Це означає що, продаючи акцію номіналом в один рубль, фізична особа отримує 3 рублі. Виходячи з цього, виходить, що вартість його власності треба множити на три по відношенню до тих цифр, які представлені у рейтингу. Номінальна вартість акцій та їх фактична вартість — це дві абсолютно різні величини, які можуть зрівнюється тільки через професійну або ринкову оцінку ціни цього майна.

Потрібна інформація

Розкриття інформації про кінцевих бенефіціарів навряд чи можна розглядати, як спосіб підвищення престижу банківського середовища, у світлі його більшої відкритості або поліпшення якості обслуговування. На мій погляд, це важливо з точки зору споживачів банківських послуг, тобто всіх нас. Коли ми приходимо в булочну, чи є важливим для нас, хто власник булочної? Якщо ми — просто перехожі, то ні, а якщо постійні покупці, то в певний момент часу ми починаємо цікавитися цим питанням. Чи повинна ця інформація бути доступна всім? Для тих, хто приходить до банку, — напевно. Я використовую «напевно», тому що, на мій погляд, це залежить від того, наскільки комфортно ми себе відчуваємо від придбання знання про фактичне власника, і наскільки дана інформація допоможе ринку розвиватися в майбутньому.

З одного боку, банк — це все ж щось більше, ніж купівля хліба в булочній, а відповідно, можна припустити, що дана інформація дозволить бути більш цивілізованими, і дасть можливість за банківською стійкою побачити людину, яка намагається реалізувати себе в цьому бізнесі. З іншого боку, це знання навряд чи вплине на те, де ми будемо, наприклад, оплачувати комунальні послуги. Тут велику роль відіграє чинник якості наданих послуг. Якщо банк надає хороше обслуговування, то ви користуєтесь послугами цього банку, якщо ні … — йдете в інший.

З цим, до речі, пов'язана і інше питання — а хто повинен контролювати якість послуг? Так як держава є гарантом наших прав, на мій погляд, саме вона в теорії і має подбати про своїх громадян і взяти на себе функції щодо обмеження (через ліцензування) і контроль з надання послуг банками. У цьому сенсі вимоги до організації з розкриття кінцевих бенефіціарів дозволяють прогнозувати наявність або відсутність репутаційних ризиків у даних осіб та спроможність цих осіб перенести ці ризики на діяльність банку. Це, можливо, в кінцевому підсумку дозволить структурувати найбільш прогресивних бізнесменів і дасть можливість самим банкірам стати більш відкритими, зрозумілими і прозорими, а також визначити етичні вимоги — як до самих себе, так і до клієнтів, які до них приходять.