Перша згадка назви Україна в писемних джерелах: давній слід у літописах Київської Русі

У 1187 році, коли половецькі орди продовжували тиснути на південні рубежі, а руські князі то мирилися, то сварилися між собою, у Київському літописі з’являється короткий, але надзвичайно промовистий запис. Літописець, фіксуючи смерть переяславського князя Володимира Глібовича після невдалого походу проти степовиків, пише: «За ним же Україна багато потужила». Це перша достовірно зафіксована письмова згадка назви «Україна» у формі «Ѹкраина» (давньоруською «оукраина»). Слово виринає не в контексті адміністративного документа чи карти, а в момент колективної скорботи — земля ніби оплакує свого захисника.

Цей лаконічний рядок став відправною точкою для тисячолітньої історії терміна. Він з’явився в епоху феодальної роздробленості Київської Русі, коли єдина держава Рюриковичів уже розпалася на окремі князівства, а південні землі — Київщина, Переяславщина, Чернігівщина — постійно зазнавали тиску кочівників. Назва не виникла на порожньому місці: вона відображала реалії прикордонного життя, де «країна» означала не просто околицю, а окрему, захищену й населену територію, за яку люди готові були стояти.

Для тих, хто тільки знайомиться з темою, важливо зрозуміти: літописи — це не художні романи, а щорічні записи, які вели ченці в монастирях. Вони поєднували факти, легенди, політичні оцінки та емоції. Іпатіївський список (або Іпатіївський літопис) — це рукописна книга XV століття, створена на північному сході, ймовірно в Костромі, але вона зберегла унікальні південноруські тексти XII–XIII століть, які не дійшли в інших зведеннях. Саме завдяки цій копії ми сьогодні можемо прочитати той емоційний рядок про «Україну», яка «багато потужила».

Історичний фон XII століття: Русь у вирі чвар і степової загрози

Друга половина XII століття — час, коли велика Київська Русь уже жила в режимі постійної нестабільності. Після смерті Ярослава Мудрого в 1054 році сини та онуки почали ділити землі, і замість єдиної держави утворилася мозаїка князівств. Київ залишався символічним центром, але реальна влада розпорошилася. Переяславське князівство, розташоване на лівому березі Дніпра, відігравало роль буфера між більш спокійними північними землями та небезпечним степом.

На Посульській оборонній лінії — ланцюгу укріплень, городищ і сторожових веж уздовж річки Сула — постійно тримали варту. Звідти було видно дим від половецьких таборів. Князі, які правили тут, мусили бути не лише адміністраторами, а й воїнами. Володимир Глібович, син Гліба Юрійовича, саме таким і був: «князь добр і кріпок на раті», як характеризує його літопис. Він брав участь у багатьох походах проти половців, часто діяв спільно з іншими південними князями, і саме під час одного з таких походів у 1187 році захворів і помер.

Смерть Володимира Глібовича стала помітною подією. Літописець не просто зафіксував факт — він передав атмосферу втрати. «І плакали по ньому всі переяславці», а потім додав фразу про Україну, яка «багато потужила». Це не адміністративна назва. Це емоційне позначення території, чиї жителі відчули себе єдиною спільнотою в момент горя. Такий контекст робить першу згадку особливо цінною: вона з’являється не в сухому переліку земель, а в описі живого почуття приналежності.

Точний текст згадки 1187 року та його тлумачення

У перекладі Леоніда Махновця, який вважається одним із найавторитетніших сучасних варіантів «Літопису руського», запис звучить так: «У тім же поході розболівся Володимир Глібович недугою тяжкою, од якої він і скончався. І принесли його в город його Переяславль. І плакали по ньому всі переяславці… За ним же Україна багато потужила».

Оригінальний давньоруський текст у Іпатіївському списку: «и плакашася по немь вси переяславци… и о нем же Ѹкраина много постона». Слово «Ѹкраина» (оукраина) стоїть у називному відмінку й виступає підметом — саме вона «потужила», тобто голосно оплакувала, стогнала від горя. Це важливий граматичний нюанс: не «в Україні», а «Україна» як активний суб’єкт дії.

Дослідники по-різному інтерпретують обсяг цієї «України». Одні вважають, що йдеться конкретно про Переяславську землю та прилеглі прикордонні території. Інші — що вже тоді термін охоплював ширший регіон південної Русі, де люди відчували спільну загрозу та спільну долю. У будь-якому разі, це не «окраїна» в принизливому сенсі, а земля, яка має ім’я й здатна «потужити» — відчувати й висловлювати колективну емоцію.

Походження та значення слова «Україна»: етимологічні нюанси

Слово «Україна» походить від праслов’янського кореня *krajь, що означало «шматок землі», «відрізок території», «межа». Додавання префікса «у-» та суфікса «-ина» створювало поняття «відокремлена частина землі», «територія, що належить своєму народу». Це не те саме, що «окраїна» — термін, який з’явився пізніше й мав відтінок периферійності щодо центру.

Історик Григорій Півторак у своїх дослідженнях підкреслює: «Україна» спочатку позначала відокремлену частину племінної або князівської території, а в умовах феодальної роздробленості XII століття стала назвою для окремих князівств. У 1187 році це могло стосуватися саме Переяславщини як самостійної політичної одиниці, яка водночас була частиною ширшої південноруської спільноти.

Важливо, що в тогочасних джерелах термін не мав чітко окреслених кордонів. Він був гнучким: міг позначати прикордоння з половцями, а міг — будь-яку «свою» землю, що відрізнялася від сусідніх. Саме ця гнучкість дозволила назві згодом розширитися й стати загальною для значно більшої території.

Наступні ранні згадки в літописах: 1189, 1213 та інші

Уже через два роки, у 1189-му, той самий Іпатіївський літопис згадує «Оукраинѣ Галичькои» — Галицьку Україну. Йдеться про Подністров’я, Пониззя — південні землі Галицького князівства. Князь Ростислав Берладник приїжджає «ко Оукраинѣ Галичькои» і бере два городи. Тут назва вже використовується для позначення конкретного прикордонного регіону Галичини.

У 1213 році Галицько-Волинський літопис фіксує ще одну важливу згадку. Князь Данило Романович «забрав Берестій, і Угровськ, і Верещин, і Столп’є, і Комов, і всю Україну». Тут «Україна» вживається в значенні «вся земля», «вся територія», яку контролює князь. Термін уже виходить за межі одного князівства й починає звучати ширше.

Ці ранні приклади показують еволюцію: від емоційного позначення скорботи в 1187 році до більш географічного та політичного вживання. Назва поступово закріплювалася в мові еліти та літописців, стаючи зручним способом називати південні та прикордонні землі Русі.

Доля рукопису: як Іпатіївський кодекс доніс до нас першу згадку

Оригінальний Київський літопис XII століття не зберігся. Те, що ми маємо, — це копія, створена приблизно в 1420-х роках у північно-східних землях Русі. Рукопис потрапив до Іпатіївського монастиря в Костромі, звідки й отримав свою назву. У XVII столітті його виявив історик Микола Карамзін у бібліотеці Петербурзької академії наук.

Цікаво, що північний переписувач XV століття зберіг текст південного походження без суттєвих спотворень. Це свідчить про повагу середньовічних книжників до джерел і про те, що запис про «Україну» 1187 року вважався важливим навіть через два з половиною століття. Сьогодні Іпатіївський літопис зберігається в Бібліотеці Російської академії наук у Санкт-Петербурзі під шифром 16.4.4.

Для порівняння: Лаврентіївський літопис, створений у 1377 році у Володимиро-Суздальській землі, не містить Київського літопису в повному обсязі. Саме тому Іпатіївський список залишається унікальним джерелом для історії південної Русі XII–XIII століть.

Еволюція назви від XII до XVII століття

У XIII столітті, після монгольської навали, термін «Україна» продовжує з’являтися в різних контекстах. У Галицько-Волинському літописі та інших джерелах він позначає то західні прикордонні землі, то території, підвладні тому чи іншому князю. У XIV–XV століттях, коли більшість українських земель опинилися під владою Великого князівства Литовського, а згодом Польщі, назву використовували для позначення «литовських» або «польських» украї н — прикордонних воєводств.

У XVI столітті термін уже міцно закріпився в офіційних документах. Великий князь литовський у листуванні називає Київську, Волинську та Подільську землі «нашими українами». У козацькому середовищі XV–XVI століть «козацькі україни» стають частиною фольклору та пісенної традиції. Назва поступово втрачає суто прикордонне значення й перетворюється на загальну назву території, де жив український народ.

До XVII століття «Україна» вже охоплює широкі простори від Сяну до Дону в уявленні багатьох тогочасних людей. Саме в цей період відбувається остаточне формування назви як національного символу, хоча повне закріплення як офіційної назви держави відбудеться значно пізніше.

Цікаві факти про перші згадки назви Україна

• Дата смерті Володимира Глібовича — приблизно 18 квітня 1187 року. Літописець зафіксував не лише сам факт, а й те, що князя привезли до Переяслава вже мертвим, і вся земля відгукнулася на втрату.
• У 1189 році «Україна Галицька» — це вже не Переяславщина, а Подністров’я. Назва вільно «переїжджала» між різними прикордонними регіонами, показуючи свою гнучкість.
• У 1213 році Данило Галицький бере «всю Україну» — тут термін уже звучить як узагальнення значної території, а не вузького пограниччя.
• Перша картографічна згадка назви «Vkraina» на європейських картах датується 1613 роком (карта Радзивіллів). До того назва жила переважно в рукописах і усній традиції.
• Дослідники не знайшли жодної письмової згадки назви «Україна», старішої за 1187 рік. Усі попередні джерела використовують терміни «Русь», «земля Руська» або назви конкретних князівств.
• У XV–XVI століттях у документах Великого князівства Литовського «українами» називали прикордонні воєводства, а жителів — «українянами». Це один із ранніх прикладів етноніма, похідного від назви території.

Ці факти демонструють, як скромний запис у літописі поступово перетворювався на потужний культурний код. Кожна нова згадка додавала терміну глибини — від скорботи за князем до позначення цілих регіонів і, зрештою, до символу народу.

Чому саме 1187 рік став поворотним для назви

1187 рік — це не випадкова дата. Це період, коли південні князівства переживали чергову хвилю зовнішньої загрози та внутрішніх конфліктів. Половці не просто грабували прикордоння — вони ставили під сумнів саме існування осілого життя на цих землях. У такій ситуації поява назви, яка об’єднує людей через спільну втрату, набуває особливого значення.

Літописець міг би написати просто «переяславці» або «земля Переяславська». Натомість він обирає «Україна». Це свідчить, що слово вже існувало в живій мові, в усній традиції, і лише тепер потрапило на пергамент. Літописи часто фіксували не нове, а те, що вже стало звичним для сучасників.

Для сучасного читача важливо розуміти: перша письмова згадка — це не момент «народження» назви, а момент її першого збереження в письмовій формі. Сам термін міг існувати десятиліттями або й століттями в розмовній мові прикордонних земель. Літописець лише дав йому шанс пережити століття.

Нюанси та дискусії навколо тлумачення першої згадки

Серед істориків існують різні погляди на те, наскільки широким було значення «України» в 1187 році. Частина дослідників вважає, що це суто локальна назва Переяславської прикордонної зони. Інші аргументують, що вже тоді слово несло ширший зміст — територію, населену людьми, які відчували себе частиною однієї культурної та оборонної спільноти.

Важливий нюанс стосується співвідношення з терміном «Русь». У XII столітті «Русь» залишалася загальною назвою для всіх земель Рюриковичів — від Новгорода до Галича. «Україна» ж виступала як додаткове, більш локальне або емоційно забарвлене позначення. З часом, особливо після монгольської навали та піднесення північно-східних земель, ці два терміни почали розходитися в значенні.

Ще один аспект — політичний. У пізніші століття деякі наративи намагалися звести «Україну» до «окраїни» Російської імперії. Проте історичні джерела XII–XIII століть не дають підстав для такого тлумачення. «Україна» в літописах — це земля, яка оплакує свого князя, а не периферія чужого центру. Це відмінність принципова.

Сучасна наука схиляється до того, що етимологія та раннє вживання назви свідчать про її автохтонний, внутрішній характер. Вона виникла не як зовнішнє ярлико, а як самоназва території, яка мала свої кордони, своїх захисників і своє колективне «я».

Як перша згадка вплинула на подальшу історію назви

Запис 1187 року став своєрідним «насінням». Протягом наступних століть назва «Україна» поступово поширювалася, змінювала відтінки значення, але зберігала головне — зв’язок із територією, яку люди вважали своєю. У козацьку добу вона вже звучала в піснях, універсалах гетьманів, листах до європейських правителів.

У XIX столітті, в епоху національного відродження, саме цей давній слід у літописах став одним із аргументів на користь історичної легітимності назви. Українські інтелектуали посилалися на 1187 рік, щоб показати: назва не вигадана вчора, а має глибоке коріння в середньовічній писемності.

Сьогодні, коли ми читаємо той самий рядок про «Україну, яка багато потужила», ми бачимо не просто історичний факт. Ми бачимо момент, коли слово, народжене в умовах прикордонної боротьби та колективної втрати, почало свій довгий шлях до сучасного значення — назви незалежної європейської держави з тисячолітньою історією.

Кожне нове покоління по-новому прочитує цей давній запис. Для одних це доказ давності назви. Для інших — нагадування про те, що «Україна» з самого початку асоціювалася з захистом землі, з готовністю «потужити» разом. І в цьому, мабуть, криється найбільша сила першого літописного рядка: він не просто фіксує факт — він передає почуття приналежності, яке пережило століття.