Микола Пимоненко картини — це не альбом «красивого села», а точний, теплий і часом жорсткий запис Київщини кінця XIX — початку XX століття. Микола Корнилович Пимоненко (9 березня 1862, Пріорка — 26 березня / 8 квітня 1912, Київ) писав обряд, жнива, міську гальорку і соціальну драму з однієї натури: хати, криниці, базару, весільного поїзда.
Полотна тримають три регістри, які легко сплутати, якщо дивитися лише на вишиванку. Святковий — «Весілля в Київській губернії», «Свати», «Святочне ворожіння». Трудовий — «Жниця», «Жнива», «Перед грозою». Драматичний — «Жертва фанатизму», «Проводи рекрутів», «У похід». Поруч живуть портрети рідних і «Гопак», за який 1909 року паризький Салон відзначив автора, а полотно придбав Лувр.
Спадщина велика: на посмертній виставці Академії мистецтв 1913 року показали 184 картини, 419 етюдів і 112 олівцевих малюнків. Сьогодні ключові речі стоять у Національному художньому музеї України, а літній слід майстра веде в Малютянку, де з сезонів на пленері вийшло понад сто сюжетів.
Пріорка, іконна майстерня і академія, яка не втримала пензля
Пимоненко народився на київській околиці Пріорка в родині майстра іконопису Корнилія Даниловича. Батько споруджував вівтарі й розписував храми Київщини — Боярки, Мотовилівки, Малютянки. Хлопець змалку носив фарби, дивився, як лягає позолота, і вчився не «настрою», а ремесла: контур, локальний колір, терпіння до дрібного орнаменту. Довідники розходяться в календарному записі дня народження: частина фіксує 9 березня 1862 року, частина — пару 25 лютого (9 березня) через різницю стилів. Смерть узгодженіше кладуть на 26 березня (8 квітня) 1912 року; Енциклопедія Сучасної України подає сусідню пару 13 (26) березня. Для читання картин важливіша не цифра в дужках, а те, що все свідоме життя, крім короткого петербурзького відрізка, минуло в Києві.
Шлях до станкового живопису йшов через іконну майстерню Іванова і Київську рисувальну школу Миколи Мурашка. З 1882 року — Петербурзька академія мистецтв, дві малі й одна велика срібні медалі, і обрив навесні 1884-го через хворобу легенів. Академія не встигла виліпити з нього салонного історика. Повернення в Київ стало рішенням сюжету: замість античного фриза — гальорка театру, замість алегорії — свахи біля воріт.
«Гальорка» 1885 року досі працює як ключ. Глядачі дешевих місць дивляться гоголівську виставу, і кожне обличчя має свій соціальний зріз: не хор «народу», а черга окремих людей. Звідси пізніше виросте вміння тримати натовп, не розчиняючи в ньому жодної постаті. Далі — «Засватана» і «В розлуці» 1886-го, «У чистий четвер» 1887-го, «Святочне ворожіння» 1888-го. Обряд уже не декорація. Він має температуру кімнати, запах воску і той особливий погляд, коли дівчина ще не знає, чи ворожіння їй пообіцяло, чи лише відсунуло страх.
Три регістри, без яких картини Пимоненка зливаються в одну листівку
Новачкові зручно почати з обряду, бо там костюм читається одразу. Досвідченому оку корисніше порівняти три сусідні рішення, інакше святковий пояс затулить драму.
Обрядовий регістр тримають «Весілля в Київській губернії» 1891 року, «Свати», «Ворожіння», «Проводи рекрутів». Весільний поїзд іде не як парадна процесія: попереду молоді, за ними родичі, в яких уже видно втому, жарт і трохи хмільного безладу. Пимоненко не ідеалізує чин до ікони. Він лишає пилюку на чоботях і нерівний крок. Саме тому полотно 1891-го часто називають порогом зрілості: після нього село перестає бути етюдом і стає світом із власним часом.
Трудовий регістр тихіший і важчий. «Жниця» 1889-го і «Жнива» 1896-го не співають про «золоте поле» як про декорацію. Серп, нахил спини, біла хустка проти стиглого жита — це рахунок години, а не віньєтка. «Перед грозою» 1906-го зсуває той самий світ на кілька хвилин уперед: небо вже сіре, робота ще не зупинена, і в цій паузі більше правди, ніж у будь-якому святковому хороводі. Гроза в Пимоненка рідко б’є блискавкою в центр. Вона спочатку змінює колір дороги, і лише потім — настрій людей.
Драматичний регістр відкриває «Жертва фанатизму». Сюжет виріс із газетної замітки про дівчину з юдейської громади Кременця на Волині, яку побили свої після того, як вона покохала українця-коваля і прийняла християнство. Художник їздив на місце, робив етюди. На полотні дівчина притиснута до плоту, сорочка розірвана, на шиї хрест; навпроти — чоловік у ритуальному вбранні, натовп із палицями, батько з піднятою рукою відречення, мати, що відвернулася. Існують авторські варіанти: великий — у Харківському художньому музеї, інші — у Києві та Дніпрі. Картина не «про екзотику містечка». Вона про ціну вибору, коли громада вважає чуже кохання особистою образою.
Малютянка, Гоголівська і два різні Київ
Літня майстерня стояла в Малютянці. Звідти вийшли «Святочне ворожіння», «Жниця», «Жнива», «Перед грозою», «Ідилія» 1908-го, «Гуси, додому!» 1911-го. За підрахунками місцевого музею, малютянські сезони дали понад 120 картин. Оригінальна хата-майстерня згоріла 1981 року; 1997-го на її місці відкрили Музей Миколи Пимоненка як відділ Боярського краєзнавчого музею. Сезонність тут не метафора: весна дає брудну дорогу і першу зелень, літо — сінокіс і криницю, осінь — ярмарок, зима — свічку в хаті. Хто дивиться репродукцію без цієї зміни світла, бачить «український тип», а не годину дня.
Міський Київ у нього інший і не менш точний. «Київська квіткарка» має варіанти 1897 і 1908 років; пізніший зберігається в Національному художньому музеї України. Квіти на розі — не пастораль. Це вечірня торгівля, втома рук, місто, яке вже не село, але ще не кам’яний салон. «Гальорка» лишається міським контрапунктом до весілля: там чин, тут вистава; там ворота, тут дешеві місця. Портрети рідних — дружини Олександри 1893-го, дочок Раїси й Ольги, сина Миколи 1906-го — знімають ореол «співака селян». Це був сімейний живописець, зять Володимира Орловського, мешканець флігеля на Гоголівській, 28.
Педагогіка тримала його в місті цілий рік. З 1884-го він викладав у школі Мурашка, з 1900-го — у Київському політехнічному інституті, брав участь у створенні Київського художнього училища. Серед учнів називають Олександра Мурашка, Федора Красицького, Григорія Дядченка, Сергія Костенка; ранній Казимир Малевич теж пройшов через цю школу, і пізніший супрематизм не скасовує того учнівського сліду. Пимоненко вимагав натури. В майстерню, за спогадами кола, заводили навіть теля, щоб копито не стало «приблизним».
Гопак, собор і етикетка: три способи, якими слава виходить за раму
1890-ті дали ще одну, майже невидиму лінію — монументальну. Пимоненко брав участь у розписах Володимирського собору, виконав образи, зокрема святої Анни та Миколи Мірлікійського, і 1897 року отримав орден Святої Анни III ступеня. Той, хто знає лише «Ідилію», дивується іконній дисципліні. Вона нікуди не зникла: рівний контур, ясний локальний колір, уміння зібрати групу так, щоб око не губилося.
«Гопак» кінця 1900-х — інша температура. Дівчина в танці, спідниця, що ще не впала в складку, рух, який академія колись ладна була назвати «сільським». 1909 року полотно показали на Паризькому салоні. Джерела розходяться в формулі відзнаки — велика золота медаль чи почесна згадка, — і сходяться в наслідку: роботу придбав Лувр. Того самого десятиліття мюнхенський музей купив «Великий четвер»; у Києві лишилася авторська копія пізніших років. Європейське визнання прийшло не за історичне полотно про князя, а за танець і за обряд.
Комерція торкнулася інакше. Репродукції розходилися листівками, а один із побутових сюжетів — у колі колекціонерів його пов’язують із композицією на кшталт «Гуси, додому!» — опинився на етикетці горілчаної фірми Шустова. Скандал був про межі: чи має право жанрова сцена, написана з поваги до побуту, стати рекламою. Питання не закрите й сьогодні, коли ті самі картини ріжуть на магніти без підпису року.
Історична лінія тонша за жанрову, але вона є. «У похід» 1902 року, ескізи козаків на березі Дніпра, проводи запасних 1910-го. Це не баталія. Це мить перед дорогою, коли кінь уже осідланий, а двір іще не відпустив. Порівняйте з весільним поїздом: композиція схожа, емоція перевернута. Там ведуть до хати, тут — від хати.
Де сьогодні стоїть оригінал і чим варіант відрізняється від копії
Перед першим візитом корисно відділити те, що можна побачити в Києві, від того, що лишилося в інших збірках. Таблиця не вичерпує спадщину — вона закриває полотна, які шукають найчастіше.
| Картина | Рік | Де шукати | На що зважати |
|---|---|---|---|
| Весілля в Київській губернії | 1891 | Національний художній музей України, Київ | Поріг зрілого жанру; поїзд, а не постановочний гурт |
| Ідилія | 1908 | Національний художній музей України | Пізній ліричний регістр, малютянське світло |
| Жертва фанатизму | 1898–1899 | Харків, Київ, Дніпро (авторські варіанти) | Не плутати копію з єдиним оригіналом; сюжет із Кременця |
| Київська квіткарка | 1908 | Національний художній музей України | Є раніший варіант близько 1897 року |
| Святочне ворожіння | 1888 | Державний Російський музей; менші варіанти в Україні | Світло свічки важливіше за костюм |
| Гопак | бл. 1908–1909 | Лувр, Париж | Європейське визнання; у Києві лишилися фото і суміжні речі |
| Перед грозою | 1906 | Пов’язана з малютянським циклом | Дивитися небо і дорогу, не лише постаті |
| У похід | 1902 | Національний художній музей України | Історичний регістр без батальної метушні |
За матеріалами Енциклопедії Сучасної України та музейних описів, роботи також зберігаються в Одесі, Сумах, Полтаві, Херсоні; за межами України — у Третьяковській галереї, Російському музеї, Рибінську, Костромі, Курську, Варшаві. Національний художній музей України тримає найбільший у країні корпус: оглядачі колекції називають близько 57 картин і 30 малюнків у залах і запасниках. Після таблиці легко зробити хибний висновок, ніби «головна» картина одна. Її немає. Весілля відкриває зрілість, «Жертва фанатизму» — межу драми, «Гопак» — європейський поріг.
Помилки, через які полотно стає сувеніром
Навіть уважний глядач спотикається об одні й ті самі звички. Вони не про «неосвіченість». Вони про те, що репродукція ріже пів тони, а підпис у стрічці ріже рік.
- Звести все до вишиванки. Костюм у Пимоненка документ, а не бренд. Якщо око зупинилося на поясі й не пішло до рук, до відра, до тіні під возом, картина вже програла листівці.
- Плутати авторські варіанти. «Жертва фанатизму», «Великий четвер», «Київська квіткарка», «Великодня утреня» існують у кількох авторських рішеннях різного розміру. Назвати київську копію «тим самим харківським полотном» — помилка атрибуції, а не дрібниця.
- Читати «Ідилію» як усю творчість. Лірика 1908-го справжня, але поруч стоять проводи рекрутів і самосуд. Вирізати драму означає зробити з передвижника декоратора.
- Шукати одну «Перед дощем» під чужою назвою. Стійка назва пізнього пейзажно-жанрового рішення — «Перед грозою» 1906 року. Запит «перед дощем» часто веде на репродукцію без року і без музею.
- Відривати Малютянку від Києва. Село дало натуру, місто дало школу, собор і гальорку. Без міського шару Пимоненко виглядає вужчим, ніж був.
У нашій практиці ми стикалися з таким випадком, коли група в залі Національного художнього музею пів години сперечалася, котра з версій «Жертви фанатизму» «справжня», хоча етикетка прямо вказувала на авторський варіант. Сперечання зникло, щойно порівняли розмір і рік. Варіант не зрада оригіналу. Для Пимоненка це спосіб дописати сюжет, який не вмістився в першу раму.
Питання, які виникають просто біля рами
Ці чотири питання повторюються і в музейній залі, і в пошуку за запитом «микола пимоненко картини». Відповіді коротші за міф і довші за підпис на листівці.
Чи є в нього одна головна картина? Ні. «Весілля в Київській губернії» показує, як склався жанр. «Жертва фанатизму» показує, наскільки далеко він заходив у соціальний конфлікт. «Гопак» фіксує європейське визнання. Обрати одну — відрізати два інші регістри.
Чому «Гопак» у Луврі, а не в Києві? Полотно купили після Салону 1909 року. Це не «вивіз за пізнішої доби», а музейне придбання ще за життя автора. Київська збірка від того не бідніша: вона тримає весілля, ідилію, квіткарку, похід і авторські повтори.
Чи писав він лише село? Ні. Є гальорка, квіткарка, портрети Бродського, Терещенка, Мурашка, Бунге, розписи Володимирського собору, ілюстрації до поем Шевченка, козацькі ескізи. Село — центр, не межа.
Скільки робіт узагалі лишилося? Понад тисячу, якщо рахувати етюди й малюнки. Завершені полотна — кілька сотень. Орієнтир дає посмертна виставка 1913 року: 184 картини, 419 етюдів, 112 малюнків. Частина розійшлася приватними збірками ще за життя, тому «повного каталогу в одній залі» не існує.
Як дивитися новачкові і що додає досвідчене око
Новачкові достатньо трьох київських речей і однієї звички: не фотографувати, доки не названо годину на картині. Ранок весілля, полудень жнив, вечір квіткарки, ніч ворожіння — це різні оптики. Досвідчений глядач додає порівняння варіантів і перевірку підпису. За моїм досвідом роздивляння цих залів протягом місяця, друга зустріч із «Перед грозою» завжди довша за першу: спершу бачиш постаті, потім — як сіре небо лягає на білу хустку і робить її вже не святковою.
- Назвіть регістр: обряд, праця, драма, портрет чи історична мить перед дорогою.
- Знайдіть джерело світла: свічка, низьке сонце, грозове небо, театральна лампа гальорки.
- Перевірте рік і чи немає авторського варіанта в іншому музеї.
- Подивіться руки й ноги раніше за візерунок на сорочці: там лічильник роботи.
- Порівняйте весільний поїзд із проводами рекрутів: та сама дорога, інша розлука.
- Якщо полотно соціальне, прочитайте, звідки сюжет — з натури Малютянки чи з газетної замітки, як у Кременці.
- Лише після цього дивіться костюм як документ крою, а не як орнамент.
Самому можна зібрати маршрут Києвом: Національний художній музей, потім, якщо є день, Малютянка. До фахівця — хранителя або автора каталогу — варто йти, коли треба відрізнити авторське повторення від пізнішої копії, підтвердити розмір або готувати публікацію. Для першого погляду фахівець не обов’язковий. Потрібні тиша і відмова скорочувати Пимоненка до «співака хустки».
Пензель спинився на п’ятдесятому році, після короткої хвороби печінки. Поховання — Лук’янівський цвинтар. Вулицю його імені в Києві відкрили 1959-го. Картини від того не стали архівним додатком. Вони досі тримають скрип воза, шелест спідниці і ту довгу секунду перед грозою, коли робота ще не зупинена, а небо вже переписало колір дороги.
