Керівник Першої Малоросійської колегії: Степан Вельямінов і тіні імперського контролю

У вихорі політичних інтриг початку XVIII століття, коли Російська імперія затягувала свої тенета навколо козацької автономії, постала Перша Малоросійська колегія – інструмент, що мав остаточно підпорядкувати українські землі волі Петербурга. Цей орган, створений указом Петра I 27 травня 1722 року (за новим стилем), став символом поступової ерозії гетьманської влади, ніби повільний потік, що розмиває береги незалежності. А на чолі цієї колегії стояв Степан Васильович Вельямінов, бригадир російської армії, чия роль полягала не просто в адмініструванні, а в ретельному контролі за кожним подихом українського самоврядування.

Вельямінов не був випадковою фігурою на шахівниці імперської політики. Народжений у родині, тісно пов’язаній з московським двором, він піднявся сходами військової кар’єри, демонструючи лояльність цареві, яка межувала з фанатизмом. Його призначення президентом колегії – це не просто бюрократичний крок, а стратегічний хід Петра I, спрямований на те, щоб через Вельямінова впроваджувати реформи, що ламали вікові традиції Гетьманщини. Уявіть лише: чоловік, далекий від козацьких степів, раптом стає вершителем доль цілого краю, де кожне рішення колегії відлунювало як постріл у тиші.

Історичний контекст створення колегії: Від автономії до підпорядкування

Щоб зрозуміти, чому саме Вельямінов опинився на чолі Першої Малоросійської колегії, варто зануритися в бурхливі події того часу. Після Полтавської битви 1709 року, коли Петро I розгромив сили Карла XII та Івана Мазепи, Росія посилила свій хват на Лівобережній Україні. Гетьман Іван Скоропадський, призначений царем, намагався балансувати між збереженням автономії та вимогами Москви, але його зусилля нагадували спробу утримати пісок у жмені – неминуче просипався.

До 1722 року ситуація загострилася: численні скарги козацької старшини на зловживання російських чиновників дійшли до Петербурга, але замість полегшення Петро I вирішив створити колегію як “захисний бар’єр” від цих зловживань. Насправді ж це був майстерний маневр для централізації влади. Колегія замінила Малоросійський приказ у Москві і розташувалася в Глухові, резиденції гетьманів, ніби тінь, що нависла над козацьким престолом. Вона складалася з шести російських офіцерів під проводом президента – Вельямінова – і мала право втручатися в судові, фінансові та адміністративні справи Гетьманщини.

Цей орган проіснував до 1727 року, коли його розпустили після смерті Петра I та сходження на престол Петра II, але його вплив залишив глибокий шрам на українській історії. Вельямінов, як керівник, особисто підписував укази, що обмежували повноваження гетьмана, контролювали податки та навіть втручалися в козацькі суди. Його стиль управління був жорстким, як сталь шаблі, і часто ігнорував місцеві звичаї, викликаючи обурення серед старшини.

Роль Петра I в формуванні колегії

Петро I, цей нестримний реформатор, бачив у колегії спосіб інтегрувати “Малоросію” в імперську машину. Указ від 16 травня 1722 року (за старим стилем) чітко окреслював її функції: захист прав населення від зловживань гетьмана та старшини, але на практиці це означало повний контроль. Вельямінов, призначений бригадиром, став втіленням цієї волі – його листи до царя повні звітів про “виправлення” місцевих порядків, ніби він був садівником, що обрізає непотрібні гілки з дерева автономії.

Історики відзначають, що створення колегії збіглося з періодом, коли Петро I проводив загальні реформи в імперії, замінюючи прикази на колегії за шведським зразком. Для України це означало втрату унікальності: Гетьманщина перетворювалася з союзної держави на провінцію, а Вельямінов забезпечував цей перехід без зайвого галасу.

Біографія Степана Вельямінова: Від військової кар’єри до імперського наглядача

Степан Васильович Вельямінов – фігура, оповита туманом архівних документів, але його шлях до керівництва колегією простежується чітко. Народжений близько 1670 року в дворянській родині, він рано вступив до військової служби, беручи участь у Азовських походах Петра I та Північній війні. Його зв’язки з впливовими особами, як князь Меншиков, допомогли піднятися, і до 1722 року Вельямінов уже мав репутацію надійного виконавця царських наказів.

Як президент колегії, Вельямінов керував щоденними справами: від розгляду скарг селян на старшину до контролю за збором податків для імперської скарбниці. Один з яскравих епізодів – його конфлікт з гетьманом Скоропадським, коли колегія заблокувала кілька гетьманських рішень, вважаючи їх “шкідливими для інтересів імперії”. Вельямінов писав у звітах, що українці “занадто звикли до вольностей”, і пропонував жорсткіші заходи, ніби лікар, що прописує гіркі ліки для “одужання” краю.

Після смерті Скоропадського в липні 1722 року колегія під керівництвом Вельямінова тимчасово взяла на себе гетьманські повноваження, призначивши Павла Полуботка наказним гетьманом, але з обмеженими правами. Це був пік влади Вельямінова: він став де-факто правителем Гетьманщини, диктуючи умови, що нагадували колоніальне управління. Його каденція тривала до 1727 року, коли колегію розпустили, а Вельямінов повернувся до військових справ, померши в 1737 році.

Особисті риси та стиль керівництва

Вельямінов не був тираном у класичному сенсі, але його підхід був холодним і розрахунковим, як зимовий вітер над Дніпром. Архівні джерела малюють портрет людини, відданої імперії, але байдужої до місцевих традицій. Він рідко відвідував козацькі ради, вважаючи їх “зайвими церемоніями”, і волів керувати через укази та шпигунів. Ця відстороненість спричинила протести: у 1723 році козацька старшина подала петицію до царя з вимогою розпуску колегії, звинувачуючи Вельямінова в зловживаннях.

Проте його ефективність не заперечити – під його наглядом імперія зібрала значні податки з України, а автономія Гетьманщини скоротилася, прокладаючи шлях для Другої Малоросійської колегії в 1764 році. Вельямінов став символом тієї епохи, коли особиста лояльність цареві переважала над справедливістю.

Значення колегії в історії України: Наслідки та спадщина

Перша Малоросійська колегія під керівництвом Вельямінова стала поворотним моментом, що прискорив інтеграцію України в Російську імперію. Вона не лише обмежила гетьманську владу, але й запровадила систему подвійного контролю, де російські чиновники стежили за кожним кроком козацької еліти. Це призвело до зростання невдоволення, яке вилилося в Коломацькі статті 1723 року – спробу старшини відновити автономію, але безуспішно.

У ширшому контексті колегія символізувала колоніальну політику Росії щодо “Малоросії”, терміну, що применшував українську ідентичність. Вельямінов, як її керівник, втілював цю політику на практиці, перетворюючи Гетьманщину на провінцію. Історики, аналізуючи цей період, часто порівнюють його з втратою незалежності, ніби повільне згасання вогню в каміні.

Спадщина колегії жива й досі: вона вплинула на подальші реформи Катерини II, що остаточно ліквідували гетьманство в 1764 році. Сучасні дослідження підкреслюють, як такі органи руйнували соціальну тканину українського суспільства, спричиняючи міграції та повстання.

Порівняння з Другою Малоросійською колегією

На відміну від Першої, Друга колегія (1764–1786) під керівництвом Петра Рум’янцева була ще жорсткішою, повністю скасувавши гетьманство. Вельямінов заклав основу, а Рум’янцев довів справу до кінця, ніби будівельник, що зводить стіну на готовому фундаменті. Обидві колегії слугували інструментами русифікації, але перша була більш “дипломатичною”, ховаючи імперські наміри за маскою захисту прав.

Ця таблиця ілюструє еволюцію імперського контролю, базуючись на даних з історичних джерел, таких як Вікіпедія (uk.wikipedia.org) та Радіо Свобода (radiosvoboda.org).

Ці факти додають кольору до сухих історичних сторінок, показуючи, як колегія впливала на повсякденне життя. Розуміючи роль Вельямінова, ми бачимо не просто бюрократа, а ключового гравця в драмі втрати автономії.

Сучасні інтерпретації та уроки історії

У 2025 році, коли Україна продовжує боротися за свою ідентичність, постать Вельямінова та його колегії набуває нового значення. Історики, як ті з Інституту історії України НАН України, трактують цей період як класичний приклад колоніалізму, де імперія маскувала експансію під “благо”. Це нагадує сучасні геополітичні ігри, де контроль ховається за дипломатією.

Для дослідників колегія – урок про те, як адміністративні органи можуть руйнувати національні структури. Вельямінов, з його військовим минулим, втілює тип “імперського наглядача”, чиї дії ехо лунали століттями. Сьогодні, вивчаючи цей період, ми можемо краще зрозуміти витоки української державності та важливість збереження суверенітету.

Аналізуючи архіви, стає ясно, що опір колегії, як петиції старшини, заклав зерна майбутніх повстань. Вельямінов міг думати, що його контроль вічний, але історія показала інакше – автономія, хоч і пошкоджена, вижила в пам’яті народу, ніби коріння дерева під снігом, готове прорости навесні.