Гайдамаки боролися проти польського гніту: правда про Коліївщину

На Правобережній Україні середини XVIII століття селянські родини прокидалися до світанку, щоби віддати чотири чи п’ять днів на тиждень панській землі. Решту часу вони ледве встигали обробити власний клаптик, щоби не залишитися без хліба взимку. Польські магнати та їхні орендарі — часто євреї-фактори — збирали податки, змушували купувати панську горілку й карали за найменший опір. Православні церкви переходили в унію, а священиків, які чинили спротив, виганяли чи били. У цій атмосфері приниження й безвиході народжувався гайдамацький рух.

Гайдамаки боролися проти польських панів, магнатів і шляхти, які встановили на Правобережжі жорстоку систему феодального визиску. Вони повставали проти панщини, національного поневолення та релігійних утисків, спрямованих на викорінення православ’я. Рух не був стихійним розбоєм — це була відповідь на десятиліття сваволі, коли селянин втрачав не лише землю, а й гідність, а козак — право носити зброю й вільно жити.

Рух зародився ще на початку XVIII століття, коли після руйнування козацьких інституцій на Правобережжі залишилися лише спогади про вольницю. Люди тікали в ліси й балки, створювали невеликі ватаги. Спочатку це були поодинокі напади на маєтки, знищення боргових книг і помста конкретним кривдникам. З часом ватаги зростали, а тактика ставала організованішою. Гайдамаки користувалися підтримкою місцевого населення — селяни годували їх, ховали поранених, передавали звістки. Це перетворювало рух на справжню партизанську силу, яка тримала в напрузі всю Річ Посполиту.

Життя простої людини на Правобережжі того часу скидалося на нескінченну каторгу. Панщина сягала п’яти днів на тиждень у найгірші періоди. До цього додавалася пропінація — селян змушували купувати певну кількість панської горілки незалежно від того, чи була в них потреба. Орендарі, які брали маєтки в оренду, вигадували нові побори. Якщо селянин не міг заплатити, забирали худобу, хату чи навіть дітей у найми. Православні парафії зазнавали тиску: уніатське духовенство заохочували до навернення, а тих, хто чинив опір, карали. Барська конфедерація 1768 року, створена польською шляхтою для захисту «золотих вольностей», лише посилила терор — конфедерати грабували українські села, палили церкви й вбивали селян.

Саме на цьому тлі спалахнула Коліївщина — наймасштабніше гайдамацьке повстання. Причини були глибокими й багатошаровими. Соціальна несправедливість перепліталася з національним приниженням і релігійним фанатизмом. Люди пам’ятали козацькі часи, коли можна було вільно носити шаблю й не кланятися пану. Коли з’явилися чутки про «грамоту» від російської імператриці Катерини II, яка нібито дозволяла карати «ляхів» за віру, це стало іскрою. Насправді грамота була підробкою, але вона лягла на підготовлений ґрунт.

Максим Залізняк — колишній запорожець, який жив послушником у Мотронинському монастирі — став символом цього гніву. Він умів говорити з людьми просто й переконливо. Поруч з ним опинився Іван Гонта — сотник надвірної міліції магната Потоцького. Коли польське командування послало Гонту придушити повстання, він зі своїми козаками перейшов на бік гайдамаків. Це рішення коштувало йому життя, але зробило його легендою. Обидва ватажки не були романтичними героями без вади — вони були людьми свого часу, жорстокими в бою й готовими до крайніх заходів.

6 червня 1768 року загін Залізняка вирушив із Холодного Яру. За кілька тижнів гайдамаки взяли Жаботин, Смілу, Богуслав, Канів, Черкаси. 21 червня після переходу Гонти вони захопили добре укріплену Умань. У місті створили власну владу: Залізняка обрали гетьманом і князем смілянським, Гонту — полковником і князем уманським. Повстання розділили на 16 сотень, з’явилася канцелярія, прокламації. На короткий час здавалося, що на Правобережжі відновлюється козацький лад.

Гайдамаки діяли швидко й несподівано. Маленькі мобільні загони зненацька з’являлися біля маєтків, знищували панські документи, карали найбільш жорстоких орендарів і управителів. Вони не будували фортець і не вели великих битв — їхня сила була в підтримці населення й знанні місцевості. Коли загін ставав надто великим, його ділили. Тактика дозволяла контролювати значні території без постійної армії.

Утім, у вирі подій траплялися й жахливі епізоди. Під час взяття Умані та інших міст гайдамаки вбивали не лише шляхту й управителів, а й багатьох мирних жителів, зокрема єврейське населення. Сучасні історики сперечаються про масштаби й мотиви: частина насильства була помстою за попередні знущання орендарів, частина — релігійним фанатизмом, а частина — просто розгулом натовпу. Це не виправдовує трагедії, але показує, наскільки глибокою була ненависть, накопичена за десятиліття.

Російська імперія спочатку дивилася на повстання крізь пальці — воно послаблювало Польщу. Але коли гайдамаки почали загрожувати стабільності й перекидатися на Лівобережжя, ситуація змінилася. Наприкінці червня російські війська разом із польськими несподівано оточили табір під Уманню й заарештували Залізняка та Гонту. Гонту передали полякам. Його стратили з особливою жорстокістю: здирали шкіру, відрубували кінцівки, виривали серце. Залізняка разом із сімдесятьма трьома гайдамаками відправили до Києва, засудили на батоги, таврування й заслання до Сибіру. Повстання остаточно придушили навесні 1769 року.

Попри поразку, гайдамаки залишили глибокий слід у народній пам’яті. Їх оспівували в піснях і думах. Найпотужніший відгомін — поема Тараса Шевченка «Гайдамаки», написана 1841 року. Шевченко не просто описав події — він звеличив колективний героїзм «громади в сіряках», волю до боротьби проти соціального й національного гніту. Поема стала частиною національного міфу й досі впливає на те, як українці сприймають цю сторінку історії.

Типові помилки про гайдамаків

Багато уявлень про гайдамаків сформувалися під впливом радянських підручників, польської історіографії чи просто популярних міфів. Ось найпоширеніші з них і чому вони не відповідають дійсності.

Помилка	Реальність
Гайдамаки були просто розбійниками й грабіжниками	Це був організований соціальний і національно-визвольний рух селян, козаків, міщан і навіть частини дрібної шляхти проти феодального гніту. Напади на маєтки часто супроводжувалися знищенням боргових документів, щоби полегшити становище селян.
Вони боролися за приєднання Правобережжя до Росії	Російський фактор використовували тактично — через чутки про «грамоту» Катерини II. Коли російські війська почали придушувати повстання, гайдамаки швидко оголосили їх ворогами нарівні з поляками. Мета була ширшою — відновлення козацьких прав і полегшення життя простого люду.
Коліївщина — це суцільна антисемітська різанина	Насильство проти єврейського населення справді було жахливим, особливо в Умані. Однак основний напрям удару спрямовувався проти польської шляхти, магнатів, уніатського духовенства та системи оренди. Євреї-орендарі часто виступали як частина панської адміністрації, тому ставали об’єктом помсти.
Залізняк і Гонта — ідеальні герої без плям	Обидва були харизматичними лідерами, які зуміли об’єднати тисячі людей. Водночас повстання супроводжувалося жорстокістю з обох сторін. Історики наголошують: треба не виправдовувати, а розуміти контекст епохи, де насильство було повсякденною реальністю.

Ці помилки спрощують складну картину. Гайдамацький рух — це не чорно-біла історія героїв і лиходіїв, а драматична сторінка, де переплелися відчай, надія, помста й прагнення до справедливості.

Спадщина гайдамаків живе не лише в підручниках. У Холодному Яру досі стоять дуби, під якими, за переказами, збиралися загони. Народні пісні про Залізняка й Гонту досі співають на вечорницях. А поема Шевченка нагадує кожному новому поколінню: коли несправедливість сягає краю, народ знаходить силу піднятися. Гайдамаки боролися проти системи, яка вважала їх худобою. І хоча повстання зазнало поразки, воно довело, що ця система не вічна.